Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

Я вам іще ось таке скажу: наші вчителі не любили воєнрука і обох вчителів праці. Зате Африканець і трудовики водили дружбу з електриком, сантехніком і завгоспом, частенько киряючи в комірчині останнього. В усякому разі, робили це ще не так давно, до Указу, потім на якийсь час припинили — знайти горілку стало раптом неможливо. Але вже наприкінці минулого тижня Тихий зі слів своєї матушки повідомив, що завгосп із кимось на районі домовився про самогон і тепер радіє — мужики зможуть нормально відсвяткувати завершення чергового навчального року.

З усіх, хто міг знайти мене тут, у кабінці вчительського туалету, Африканець був найменш підходящою кандидатурою. Історик, думаю, просто не звернув би увагу на учня, хіба міг привітатися. Чекіст у таких випадках виводив порушника дисципліни на коридор і голосно, при всіх, хто бігав на перерві, вимагав, аби учень сказав, де вбиральня для вчителів, а де — для школярів. Але воєнрук, якщо йому вдавалося зловити того, хто сере в неналежному місці, відразу тягнув «негра» до директора, і «негр» так чи інакше мусив визнавати: це він розписує стіни непристойними написами. Після того в школу викликалися батьки, від яких вимагалося здати якусь суму на ремонт. Бажання ходити в учительський сортир такі розклади відбивали лише в невдахи, який попався. Для решти кожен подібний випадок лише додавав відчуття небезпеки, яку повинен здолати справжній пацан.

Та зараз мені було не до пригод. Я принишк на унітазі зі спущеними штаньми, тримаючи в кулаку зібгані аркуші в клітинку. Між тим педагогам було явно не до з'ясування причин, чому одна з кабінок зачинена. Видно, історик смикнув за ручку просто так, машинально.

— Чому саме на моєму уроці?

— Знімаються восьмикласники з усіх перших уроків, — голос Африканця супроводжувало дзюрчання. — Яка різниця, тут усе одно науки пшик лишився.

— У мене — підсумковий урок. Я запланував бліц-опитування, аби дізнатися, наскільки засвоєно викладений матеріал і наскільки…

— Ой, я вас умоляю! — Африканець крекнув, завовтузився, з крана полилася вода. — Хто хоче знати — буде знати. Хто не хоче — тому ваші історичні дати до одного місця. Це ж не армія, отам коли не хочеш — заставлять.

— Розумієте, я готувався. У мене нова методика…

— Ну, готувався, нехай так. Що тепер: комісію виганяти? Все одно твій урок сьогодні відміняється. І потім, ви ж грамотні люди. Знову ж таки, історію читаєте, — вода припинила литися, видно, воєнрук закрутив кран. — Оце все довкола нас, уся ця політика — це історія. Дивіться — посилаємо в Афганістан усіх підряд, звідти каліки приходять. Чому? Тому, що історію в школі не вчили? Ти вже, хлопче, вибач за грубе армійське слово — але хуй там! Ти чого червонієш, наче баба? Здається, не так давно сам армію відслужив. Які війська? Зв'язок?

— Звідки ви знаєте?

— Куди ще очкариків посилати? Значить, дивись… Нічого, що на «ти»?

— Нічого.

— Правильно. Ти рядовий, а я цілий майор…

— Я взагалі-то єфрейтор…

— О, воно й видно. Краще мати доньку-проститутку, ніж сина-єфрейтора, чув таке? Ну, не поправляй тут свої окуляри. Пояснюю популярно, бо вже починати скоро, — мій годинник показував восьму двадцять п'ять. — Про Афганістан усе ясно, думаю. Хай пацанва звикає до стройових команд, більше дисципліни буде. Тепер дивись, історик: «зоряні війни», СОІ блядські, ракетний щит — Рейган хіба даремно все це закрутив? Тут гонка озброєнь на повну котушку крутиться, а ви їм про повстання Спартака, чи я знаю… про Наполеона. Кожен із них у душі мусить відчувати себе Спартаком, Наполеоном або Чапаєвим. Для того ми військовою підготовкою і займаємося, товаришу єфрейтор. Із азів починати треба. А ходити за мною не треба, все одно нічого не зміниться. Ти грамотний — пиши Рейгану, хай свої СОІ згортає до поганої мами.

Останні слова Африканець говорив уже за дверима, в коридорі. Сен-Сімон, бідненький, мовчить, явно на ізмєні, нема чим крити. З того, про що вони говорили, я й половини не зрозумів. Історик хотів історію провести, а воєнрук — покомандувати зайвий раз. Звісно, майорське завжди зверху над єфрейторським.

Швиденько підтершись, я підтягнув штани — і тут почувся дзвоник. Уже половина, блін! Затягуючи на ходу пасок, я побіг до спортзалу, у протилежне крило школи. Як не гнав, усе одно запізнився: чотири восьмих класи вишикувалися в один ряд уздовж стін, по центру вже стояли якісь офіцери в формі, директор школи і чомусь наш Чекіст.

Я вилетів просто перед їхні очі, мою появу зустріли реготом, та Африканець швидко припинив його, гукнувши: