Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Нас там розстріляють? — це «хорошист» Любченко.

— Аби мені автомат, Любченко, я б не всіх, але декого з вас точно б розстріляв, — у відповіді я не відчув навіть натяку на жарт. — 3 вами проведуть практичні заняття з військової підготовки. Бо судити і саджати вас уже можуть, а ось Батьківщину захищати — тут вас немає.

Більшість голів, і моя в тому числі, мимоволі повернулися в бік Стародуба, який спокійно стояв біля своєї парти. Але Чекіст натякав не тільки на Стародуба: з чотирнадцяти років, як пояснили нам заняттях із основ комуністичної моралі, [19] «Основи комуністичної моралі» — предмет, який викладали в радянських школах у 80-ті роки вчителі фізики, літератури, історії, природознавства — словом усі, кому потрібні були додаткові години. Повна назва — «Основи комуністичної моралі і права». З цього предмету навіть існував тоненький підручник, але ніхто до пуття не знав, що тут треба викладати. Тому уроки як правило перетворювалися на обговорення вічної теми «Що таке добре, що таке погано, і чому нас не любить Америка». В старших класах на зміну цьому предметові прийшов предмет «Суспільствознавство». Ефект той самий. настає кримінальна відповідальність.

— Усе ясно? Рудик, ти подивися, аби клас проявив себе достойно.

— Ми будемо кращі, Анатолію Федоровичу! — запевнив староста, хоча всі розуміли: подібна відповідь, навіть її тон мусили зайвий раз підтвердити особливі стосунки Вови Рудика з класним керівником. Вони спілкувалися вже не як учитель із учнем. Зрештою, Рудик так само, як і я, не горів бажанням насправді чогось навчитися від Чекіста. Наука математика його не цікавила, вона вчить лише рахувати гроші, а не робити їх. Тут тепер розмовляли старший товариш із молодшим.

— Ну, подивимось, — Чекіст, крутнувся на підборах і швидко вийшов з класу. Він завжди ходив швидко, не ходив — навіть бігав, постійно налітаючи на вчителів у коридорах і машинально вибачаючись на ходу.

Щойно він зник, Арутюнов на всю силу горла гаркнув;

— Почули всі? Підірвалися — і в спортзал! Шо не ясно, Порося?

Тихий вирішив — краще не реагувати, і правильно зробив, бо Арутюнов тут-таки забув про його існування. Клас поволі почав рухатися, а я, глипнувши на свій простенький наручний годинник, подарований старим на чотирнадцятиліття ще в минулому році, зрозумів: буде катастрофа, я сьогодні точно нарвуся на проблеми. Хоча до кінця школи лишився тиждень, проблеми переслідували мене на рівному місці. Те, що прощалося будь-кому, Зоопаркові не вибачалося ніде й ніколи на території нашої коли.

Стрілки годинника. показували восьму нуль десять, а в животі моєму раптом почало коїтися чорт знає що. Не знаю, якої гидоти я наперся зранку, але цю гидоту я не виношу, якщо нас зараз почнуть ганяти по спортзалу строєм.

Миттю витягнувши з портфеля зошит у клітинку, я вирвав із середини подвійний аркуш і ковзнув до виходу. (Прикинувши, скільки народу зараз наб'ється в учнівську парашу, я вирішив зробити фінт, який робили практично всі: зайняти вчительський сортир. Не дивлячись на наявність у загальних туалетах окремих кабінок, ніхто з пацанів, котрі поважають себе, ніколи не сяде какати на перервах, коли довкола багато народу. Найбільш нахабні й спритні користуються правом учителів на окрему ізольовану кабінку.

Мені пощастило. Там, у елітному клозеті, нікого не було. Про всяк випадок я не став умикати світло, зайшов усередину, защіпнувся на шпингалет і, не маючи вже терпцю, скинув штани.

Нічого собі підперло — навіть пнутися особливо не треба було!

Посеред процесу двері рипнули, хтось зайшов до туалету. Ззовні кабіни смикнули за дверну ручку, чоловічий голос промовив:

— Зайнято.

— То й що? Поруч вільно!

Я впізнав голоси історика і воєнрука. В нашій школі, ясно, викладав не один історик, але саме цей читав у нас. Це його урок зараз зривався.

Історика називали Сен-Сімон. [20] «Сен-Сімон» — діяч Французької буржуазної революції. Досі поняття не маю, хто такий цей Сен-Сімон і що він зробив аж такою, вартого нашої уваги. Просто його портрет був намальований в підручнику з історії, і цей самий Сен-Сімон виявився в профіль викапаним нашим істориком, тільки без окулярів. Спочатку його хотіли наректи Вороною — профіль справді видавався пташиним, довгий ніс тягнув на воронячий дзьоб. Але прозвати його ім’ям історичного персонажу з підручника було прикольніше.

Голос воєнрука не впізнати важко: такого басу, як у відставного майора, ні в кого з вчителів-мужиків не було. До цього пристала кликуха Африканець: казали, він служив десь у Африці, тільки про це вголос не можна говорити, бо те, що радянські війська стояли в Африці — військова і державна таємниця. Старшокласники казали, що коли воєнрук виходив із себе, то назрівав усіх неграми. Через те його друге поганяло було Негр. Тільки вголос його майже ніколи не вимовляли. Зате слово «негр» і фрази типу «негр козел», «негр мудак» і «негр чорнохуй» акуратно писалися на стінках чоловічих туалетів, на зовнішніх шкільних стінах по периметру будівлі й на партах. Воєнрук знав обидві свої' клички, тому старанно стежив за тим, аби під час традиційного косметичного ремонту написи забілювали і зафарбовували. Правда, протягом наступного навчального року вони з'являлися знову.