Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

Старший сержант Білик тим часом обходився без промов. Він, гучно ляскаючи підошвами по підлозі, пройшов стройовим кроком точно в центр білого кола, намальованого на підлозі, зупинився, приставивши ногу до ноги, і крикнув:

— Здравствуйте, товарищи учащиеся!

— Здра-стуй-те! — відповів йому хор роздрібнених голосів.

— Сразу же первое замечание — на приветствие надо отвечать четко и одновременно: «Здравия желаем, товарищ старший сержант!» Чтобы вы не путались сейчас в званиях, я упрощу задачу: отвечайте на приветствие: «Здравия желаем, товарищ командир!» Итак, ребята, внимание… Здравствуйте, товарищи учащиеся!

— Здра… жла… тва… щ… ком… дир! — від дружного рику залом пішла луна. Майже така, як від баскетбольного м'яча; коли лупиш ним об підлогу.

— Уже лучше. Еще раз: здравствуйте, товарищи учащиеся!

— Здра… жла… тва… щ… ком… дир!

— Хорошо, — старший сержант Білик Едуард наче приклеївся до центру кола, стояв струнко, як стійкий олов'яний солдатик, лише ротяра у нього розкривався. — Главное в армии, ребята, это дисциплина. А воспитывается она только благодаря регулярному занятию строевой подготовкой и выполнению различного рода строевых упражнений. Первая команда, которую мы научимся выполнять, — команда «равняйсь». При подаче команды «равняйсь» каждый из вас поворачивает голову направо, а строй строит так, чтобы каждый, кто находится в строю, видел грудь четвертого человека. Поэтому плечи надо расправить, грудь выровнять, живот убрать. После команды «равняйсь» подается команда «смирно». Вы должны повернуть голову прямо и смотреть перед собой, плечи расправлены, руки опущены вниз, по швам, и прижаты к бедрам. Показываю.

Старший сержант Білик скомандував «рівняйсь» і «струнко» сам собі разів два чи три, зараз я вже не згадаю. Коли ми, на його думку, все зрозуміли, старший сержант почав командувати нам, і ми разів з десять підрівнялись, стали «струнко», вивчивши по ходу ще одну важливу команду — «отставить»! Далі старший сержант Білик навчив нас команді «вольно», після чого ввійшов у смак:

— Внимание, ребята! Р-равняйсь! Отставить, плохо! Р-равняйсь! Смир-рна! Вольно!

Р-равняйсь! Смир-рр-ра! Вольно! И еще раз — р-равняйсь! Отставить! Р-равняйсь! Смир-рно! Вольно! Так, уже лучше.

Після цього наставник показав, як виконуються команди «направо», «налєво» і «кругом». Трохи покрутившись перед нами на всі боки і довкола себе, старший сержант прочитав невеличку лекцію про те, що коли називають твоє прізвище, треба казати «я», а коли щось наказують, слід відповідати «єсть», і вже тоді чітко виконувати наказ. Далі він звелів усім розрахуватися на «перший-другий», тоді наказав:

— Первые номера — шаг вперед шагом — марш!

Я виявився першим, Рудик, котрий стояв поруч, — другим. Я зробив крок уперед і завмер, чекаючи наступної команди.

— Первые номера — кру-угом!

Повернувся я правильно, через ліве плече, тільки дуже вже рвонув, не втримав рівновагу і мало не впав. Та на мене чомусь ніхто не звернув увагу. Завмерши на місці, я зустрівся очима з Рудиком. Він дивився байдуже.

— А сейчас первые номера будут отдавать команды вторым, а вторые выполнять команды «равняйсь», «смирно», «вольно» и повороты. Потом первые номера меняются со вторыми — вторые командуют, первые выполняют. Приступайте.

Тепер Рудик дивився на мене, трішки схиливши голову вбік. Вперше за весь час, що я знаю Вову, я помітив у його очах вираз, подібний до цікавості. І цікавився він мною, Макакою із Зоопарку.

Поруч уже почалися команди. Я ковтнув слину, що набігла до рота, тоді вичавив із себе:

— Равняйсь…

— Чіткіше командуй, Гайдар недороблений, — не промовив — виплюнув крізь зуби Рудик. — Не жуй соплі, козел!

— Равняйсь! — тепер уже я наказував голосніше, здалося навіть, що в мене — справжній командирський голос. — Отставить! Равняйсь! Смирно! Напра-во! Нале-во! Круугом! Кругом! Нале-во! Напра-во! Вольно! Равняйсь!

Я віддавав накази Вовці Рудику і, сам не розуміючи чому, страшенно кайфував від цього. Староста мовчки крутився на місті. Мене зовсім не цікавило, що там зараз у нього в голові й чи почне він потім, на перерві, влаштовувати стройову підготовку мені персонально. Чомусь відразу напрошувалася відповідь — не почне. Ця гра проходила не за його правилами.

— Отставить! — поламав мені кайф старший сержант Білик. — Теперь вторые номера меняются с первыми.

Рудик віддавав мені накази без жодного ентузіазму, що давало привід підтвердити здогад: моє командування старостою минеться без жодних наслідків. Урок — він і є урок. Несподівано я відкрив для себе ще одну істину, яка остаточно заспокоїла: адже Рудик змирився з необхідністю щодня знаходитися в одному класному приміщенні зі мною, Зайцем і Свинею, може, ще з кимось. Наближається не просто кінець чергового навчального року — дуже скоро ані він, ані хто інший з тих, кого ми дратуємо однією своєю присутністю, вже не побачить нас. Хіба що на випускних іспитах, але там нема коли звертати увагу на Зоопарк. Саме тому Рудик та інші стали не лише байдужими до нашої присутності, але й несподівано терпимими.