Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Ну ми його так само могли міліції здати — як самогонника…

— Тут, думаю, ти теж помиляєшся.‘Хата ця біля вокзалу не його, сто процентів. Знімає. Він же вас у другу кімнату не пускав, так?

— Так…

— І вигляд, ти казав, у цій квартирі не зовсім жилий.

— Мало що… Сам живе мужик, жінки нема, нема кому прибирати.

— Може, ти правий, але, швидше за все, не хотів ваш Коля, аби ви бачили, що друга кімната порожня. Розкладачка стоїть чи ще щось. Квартиру він наймає, швидше за все, для таких ось потреб. А сам живе нормально, навіть із жінкою, десь у іншому місці. І одягається краще, коли не вештається по вокзалу. Коротше, тримав би він вас біля себе, як рабів, а не сподобалося б — вигнав би без копійки. Ще чого бракувало — з пацанами ділитися… Ось чому, хлопчики, я думаю, що вам пощастило. Менти б вас і без мене випустили, тільки не так скоро.

— Чому?

— Причина та ж сама. Ну, назвете ви Колю, не витримаєте пресу. Навіть зможете показати, де він живе. А на тій хаті вже давно нічого нема. Коля ж бачив, як вас загребли, і в нього час був, аби швидко вивезти звідти все необхідне.

Приїхали б менти на адресу, покрутилися, порозпитували сусідів, усе зрозуміли — і не стали б далі його шукати. Більш серйозних злочинців у місті вистачає, аніж Коля-самогонщик. Раз так, то й ви не потрібні. Правда, за законом вони повинні неповнолітніх затриманих батькам передавати. І швидше чи довше, але до кінця наступного дня ви б точно сказали свої домашні адреси. Та й не тільки у вас справа — мені самій швидше вийти хотілося.

— Ну і як же ти з ними домовилася?

У цей час ми вже виходили з підземного переходу до потрібного нам гастроному, і вона зупинилася просто на східцях. Згори світив ліхтар, я побачив її обличчя, і воно мені видалося напруженим.

— Що, дуже хочеться знати?

— Ну…

— А я скажу, коли на те пішло. Правда, не маленькі, раз із дому тікаєте. Дурні — це так, але достатньо дорослі.

— Чого це дурні? — не стримався Свиня.

— Бо не розумні! Завтра я мушу Мишані, лейтенантові цьому, «катю» принести. Бажано — до дев'ятої ранку.

— Яку Катю?

— Так сто карбованців називають, це вам для загального розвитку. «Катя», «Катерина», «катенька». Ну, і дала кожному, це теж грошей коштує, так що менти на мені зекономили. Що я їм давала, треба пояснювати чи дійшло? — помовчали, і далі вона промовила вже без злоби: — Все одно б це сталося. У нас із лейтенантом давні ділові стосунки. Забере мене, я посиджу для вигляду, потім покористується в якомусь кабінеті годинку, більше йому не треба — і відпускає. Просто сьогодні обставини інші, я серйозно залетіти могла. Кабінетом по-любому не відбулася б.

— А що…

— Нічого! Раз уже пішли ці розмови, той хай до кінця! — по всьому, їй хотілося виговоритися, набралося на душі за день, або навіть за все життя — в неї теж воно, видно, не солодке. — Мене з подружкою сьогодні на облаві забрали. Ми на хаті одній працювали, ну, щось типу притону. Менти наших кавалерів ловили, грузинів, якісь у них тут ділові інтереси. Чи перекупка, чи справи з машинами — мене це не гребе. Їм приймаюча сторона, ну, київські партнери, за законами гостинності дівчаток організували. Думаю, менти всю цю компанію давно пасли, ось і вибрали підходящий момент, захапали всіх.

— Так ти ж ні при чому!

— Правильно. Була б при чому, не сиділа б у райвідділі в мавпятнику. Але це ж не просто на роботі прихопили, тут при бажанні можна пришити зв'язок із злочинною групою. Словом, усе одно відкуплятися довелося б не тільки даванням у кабінеті. Просто шкода вас чомусь стало, трошки дорожче мені сьогоднішній вихід обійшовся. Заодно пояснила ментам увесь розклад, вони зрозуміли — користі від вас, пацани, нема, і відпустили нас усіх разом. Закрили тему, бо гуртожиток скоро зачинять. Півгодини лишилося, а ще доїхати треба.

— Куди?

— Яка тобі різниця? Києва ви все одно не знаєте. На Протасів Яр, там лімітниці живуть.

Більше наша рятівниця нічого не сказала, швиденько зацокала каблучками нагору, ми ледь встигали за нею. «Волгу»-таксівку легко зловили, їх по цій вулиці багато їздить. Я встиг табличку на стіні гастроному прочитати — «Бульвар Леніна». [43] «Бульвар Леніна» — тепер Чоколівський бульвар.

На таксі їхали так само не дуже довго, як і на міліцейській машині. Правда, я не знаю київських відстаней. За моїми прикидками, так увесь Ніжин проїхати можна, але зі скількох Ніжинів великий Київ складається, навіть рахувати не намагався. Машина зупинилася, ми вийшли — і відразу просто перед нами прогуркотів якійсь поїзд.