Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Оце й усе? — запитав Свиня.

— Дорослі хлопці стають на верхню сходинку, дівчата звідси їм руки подають, тоді підстрибують та підтягуються за край підвіконня. Коротше, спільними зусиллями. У наших це називається тягнути бегемота. Потім драбину назад затягують.

Але ніхто з нас ще не доріс, в прямому розумінні цього слова, аби таким способом вночі лізти у вікно в жіночого гуртожитку.

— А нам як? — запитав я.

— Хто з вас найлегший?

— Заєць, — майже одночасно відповіли ми з Тихим. Литовченко справді важив найменше від усіх нас і взагалі від природи вродився шклявим.

— Я ж не знаю, хто там у вас заєць…

Юрко мовчки вийшов наперед.

— Ну, я…

— Робимо так: я зараз принесу простирадло, ти залізеш на верхню сходинку і схопишся за край, тільки міцно тримайся. Я спробую затягнути хоча б одного сама, далі вдвох піде легше, а потім утрьох — зовсім просто.

Вона знову щезла на якийсь час і повернулася вже з білим простирадлом. Один край викинула з вікна, після чого Заєць обережно поліз угору. Коли став на останню щаблину, драбина хитнулася, і він не завалився разом із нею лише тому, що ми з Тихим вчасно кинулися і притримали. Спираючись однією рукою об цегляну стіну, другою Заєць зловив край простирадла, вчепився в нього, перехопив обома руками, а потім для чогось підігнув ноги та, наче жаба, завис між поверхами. Дівчина старалася з усієї сили, але Заєць раптово почав смикатися, спробував, наче альпініст, упертися ногами в стіну, в результаті чого не втримався та сповз назад на драбину, що ми її продовжували тримати.

— Завмри! — керувала згори дівчина. — Просто завмри і виси, наче груша. Нічого не роби, я сама…

Друга спроба вийшла більш вдалою. Перенісши всю силу на руки і мертво вчепившись у свій край простирадла, Литовченко випростав ноги, і поволі посунув догори. Дівчині вистачило кількох ривків, аби голова Зайця сягнула краю вікна. Далі він вже сам зметикував, хапнув рукою за край та завис на підвіконні.

— Підтягуйся! — підганяла дівчина Зайця, підсмикуючи за комір піджака, немов цуцика, і з такою допомогою нарешті вдалося заповзти на підвіконня грудьми, після чого він уже просто звалився всередину, смішно дригнувши в повітрі ногами. За мить Юрко вже визирав із темної віконної пройми і навіть помахав нам рукою.

Наступним поліз я, відсторонивши Свиню — цього, не смійтеся, кабанюру їм удвох не затягти. Я виявився трішки вищим за Зайця, але не таким спритним — з першого ривка схопитися за підвіконня не зміг, випустив простирадло і загримів униз, зваливши драбину. Але наступна спроба вдалася. Мене затягли спільними зусиллями, і далі ми вже втрьох, крекчучи, підняли Тихого. Насправді він виявився не те щоб дуже товстим, а просто опецькуватим і незграбним. Потім дівчина затягла драбину, зачинила вікно, і, звелівши чекати, кудись знову зникла. Повернулася вона дуже швидко вже без драбини й одразу закерувала.

— Значить, тепер дуже тихо йдете за мною на третій поверх. Дуже тихо.

Гуртожитський поверх являв собою довжелезний коридор, по обидва боки якого розташовувалися кімнати. Вмивалка і туалет — у одному кінці, в іншому, якщо я правильно зрозумів, кухня. До сходів треба було пройти до кінця коридору і повернути ліворуч. Ми рухалися, наче тіні, один за одним, тільки Тихий чомусь дуже голосно сопів. На третьому поверсі дівчина штовхнула двері якоїсь кімнати, видно, заздалегідь відчинені, й ми шаснули всередину. Там було темно, хоч у око стрель, і лише зачинивши за собою двері, господарка кімнати засвітила світло.

Невеличку прямокутну кімнату освітлювала лампочка, що звисала зі стелі на дроті. Меблів тут не було зовсім, якщо не рахувати двох койок із панцирними сітками біля бічних стінок, столу між ними, двох стільців і двох облуплених тумбочок. Зате на вікнах — щільно запнуті темно-коричневі штори. Одна тумбочка заставлена різними баночками з жіночою фігнею типу лаку, парфумів, помад і такого іншого. Ліжко поруч із цією тумбочкою було застелене, на іншому лежав лише голий матрац, закритий коротеньким покривалом. Стіну біля застеленого ліжка прикрашав простенький килимок, у головах канцелярськими кнопками присобачені вирізані з журналів фотографії: Челентано із зубатою посмішкою на конячій морді, розпатлана Пугачова, Тото Кутуньо з мікрофоном у руці та Юрій Антонов із гітарою.

— Отут я живу, — промовила дівчина, зачиняючи двері зсередини на ключ. — Що є, то й маю, але кращого тут навряд чи знайдеш. За це задоволення коменданта від мене сорок рублів на місяць хаває і все погрожує, коли не в настрої, що скоро плату підніме. Я й без того бариня. Добре, — вона примостилася на краю ліжка, скинула туфлі і з помітним задоволенням запхала босі ноги в старенькі розтоптані шльопки. — Давайте хоч познайомимося. Все ж таки в одній кімнаті спати будемо, — вона сумно посміхнулася. — Мене Валя звуть.