Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Вокзал недалеко? — поцікавився, аби хоч якось на місцевості зорієнтуватися.

— Тут зупинка «Протасів Яр», знаєте таку?

— Ну…

— А це, — вона кивнула на п'ятиповерховий будинок, біля якого жовта «Волга» нас висадила, — общага ткацької фабрики. Двадцять чотири години на добу музика — залізниця під самими вікнами, — жарт прозвучав досить невесело. — Тепер, хлопчики, давайте так: дівати мені вас усе одно нема куди, а через вахту вас не пропустять. По-перше, це суто жіночий гуртожиток. По-друге, мужиків сюди в принципі проводити можна, але за окрему плату і по домовленості. Тільки ви ж не мужики, ви діти…

— Які ми тобі діти… — почав був Тихий, та дівчина перервала його:

— Маленькі. Особливо ти на себе подивися — кавалер у спортивках. Так, із цим усе. Головний тут третій пункт: сьогодні на вахті Сафонівна сидить. На фронті до майора медичної служби дослужилася, в неї дві медалі є, на кофту причепила і так з ними й сидить на вахті. А кофту свою вона ніколи не знімає, хоч літо, хоч зима. Із Сафонівною навіть думати забудьте домовитися про що-небудь. Вона щоразу, як чергує, паспорти в дівок перевіряє і перепустки. Я хоч і на особливому становищі, бо комендантші особисто плачу, тільки за це мене Сафонівна ще більше ненавидить. Ще десять хвилин лишилося, можу проскочити. А ви зайдіть з того боку і дивіться на крайні вікна другого поверху. Там у нас умивалка, система відпрацьована, через те вікно десятки, коли не сотні мужиків перелазило. Розмови потім, я пішла.

І наша рятівниця поспішила зайти всередину.

Позаду прогуркотів ще один поїзд. Заєць повів плечима і засунув руки глибоко в кишені.

— Так і будемо стояти?

— А що ти хочеш? — запитав Свиня.

— Спати.

— Ну лягай і спи, хто тобі не дає!

Мені все це вже давно перестало подобатися і, признався я собі подумки, ця компанія мені теж набридла. Хоча всі у школі вважали нас друзями. Але подітися не було куди.

— Гайда шукати те вікно, чого стоїмо?

— Як ти туди залізеш, розумний?

— Слухай, Тихий, ти мене вже за сьогодні так дістав, що я не знаю…

— А не знаєш — не видригуйся! — гордо промовив Свиня.

Це все. Це остання крапля на сьогодні. Ми дуже рідко билися з кимось — або тікали, або, якщо не встигали, самі були биті. Тим більше жодного разу на серйозі не побилися між собою. І ось тепер я вперше, зі справжнього люттю, з бажанням завдати болю вдарив Тихого, уклавши в удар усю силу пацана, який з фізкультури мав стабільну «троячку». Я нікуди спеціально не цілився, кулак з глухим звуком влучив точно в середину грудей. Свиня, що не чекав такого, похитнувся і незграбно гепнувся на брівку тротуару. Я завис над ним, замахуючись тепер уже ногою, але Тихий спритно для його комплекції відкотився, і так, сидячи на асфальті, здивовано запитав:

— Ти чого? Менти по голові сильно дали?

— Тобі, видно, не додали, то я додам зараз!

Я ступив до нього, але лють відкотила так само несподівано, як накотила, і замість бити, я простягнув йому руку, аби допомогти підвестися. Тихий скористався моєю допомогою, обтрусив ззаду спортивки і мовчки пішов за будинок, як і веліла наша рятівниця. Я так само мовчки почухав за ним, Заєць — за

мною. Ще одна дивина: він не поліз нас мирити, як бувало раніше, а просто стояв і дивився, мов на сторонніх.

— Ну і де тут? — Свиня дивився на темні вікна, серед яких де-не-де виділялися світлі квадратики.

— Стоїмо і чекаємо. Не для того ж вона нас сюди завезла, аби під стіною кинути.

— Вона проститутка. Бачив я таких…

— Цікаво, де ж ти їх бачив?

— Ага, тобі скажи, тобі теж захочеться… О, диви, он вона!

З крайнього темного вікна на другому поверсі хтось вистромився, і ми почули знайомий голос:

— Ідіть ближче, ближче йдіть!

Ми підійшли, не знаючи, як забратися на другий поверх. Поставали майже впритул до стіни й задерли голови.

— Я світло не вмикаю, в нас тут на ніч його вимикати положено. Економимо… А на першому поверсі всі віконниці забито, навіть кватирку не можна відчинити. Перший поверх взагалі не жилий, підсобки там, різні службові приміщення і душова, — вона говорила, ніби виправдовувалася перед нами.

— Це все добре, а як ми заліземо? — озвався я.

— Другий поверх — не дах, якось викрутимося. Кажу ж вам, тут дівки систему продумали. Тільки вона на дорослих чоловіків розрахована, але нічого. Стійте, я зараз.

Вона ненадовго зникла, а повернувшись, висунула щось довге з вікна і викинула просто на нас. Ми ледь встигли відскочити, як під ноги упала драбина з прив’язаною мотузкою з тих, на яких білизну сушать. Я ступив до драбини першим, підняв її та притулив до стіни. І тут усі зрозуміли прикол — верхній щабель ледь діставав до верхньої частини першого поверху. А нам треба було на другий.