Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Мабуть, правильно, красуне, — вищирився той. — І ми з лейтенантом готові обдумати твою пропозицію. Тільки що нам за це буде?

— Не ображу, — коротко заспокоїла його дівчина. — Хлопці, ви все почули про те, на що ви маєте право, а на що вони не мають? Чого мовчите?

— Ну, щось таке… — як завжди, буркнув першим Свиня.

— Тоді вийдіть у коридор і там чекайте. Думаю, ми з офіцерами міліції про все домовимося.

Виглядало так, що капітан із лейтенантом не заперечували. Двічі нас припрошувати не треба: ми один за одним вийшли з приміщення, потрапивши просто в обійми сержантів, але за нами визирнув Мишаня, щось тихо сказав одному з них і знову сховався.

Тут нас уже спокійно, без ексцесів завели в одну з вільних кімнат та замкнули на ключ іззовні. Годинник на стіні показував початок десятої вечора, за всіма подіями непомітно настали сутінки й добіг кінця ще один травневий день.

Ми мовчали і чекали. Так минула година, потім — ще півгодини, і раптом з того боку повернувся ключ. Двері відчинилися, ми побачили лейтенанта з дурнуватою посмішкою на морді.

— Вимітайтеся бігом! Щоб я вас більше тут не бачив, партизани! Знову таке не проканає, казка двічі не повторюється. Бігом, бігом, чого стоїте!

Ще не вірячи своєму щастю і дивному, просто фантастичному з огляду на всі сьогоднішні пригоди везінню, ми вийшли з кімнати, пройшли повз чергового, який нас не затримав, і нарешті опинилися на п'янкому свіжому повітрі.

Абсолютно вільні.

Якщо хто зараз подумає, що я щось там художньо прикрашаю, самі спробуйте посидіти хоча б трохи в ментівці, а потім, коли вам раптом накажуть забиратися геть, вийдіть на вулицю і вдихніть на повні груди.

Кажу вам — сп'янієте.

Ми не знали, де ми.

Словосполучення «Залізничний райвідділ» ні про що не говорило. Але навіть коли б ми знали, де знаходиться цей відділ, легше від цього не стало б. Ну, десь поруч із залізничним вокзалом — тільки після всього цього на вокзал повертатися не хотілося. Тим більше — до квартири Колі, нехай там і лишилися всі наші шмотки.

Без речей, без копійки грошей, побиті ментами і дивовижним чином звільнені проституткою, глупої ночі в чужому місті. Називається, втекли з дому. Головне — ніхто не знає, де ми, і в разі чого ніхто не допоможе. Хоч і правда вертайся та ментам здавайся.

Ідіотська ситуація. А найсмішніше у ній те, що ми чогось подібного й хотіли — сховатися так, аби ніхто нас знайти не міг. Тепер оце сховалися, бляха-муха.

Неподалік від райвідділу ми знайшли скверик і посідали на лавочку. Заєць одразу ж відсунувся від нас, наче заразний, та його стан можна зрозуміти — при всіх по жопі ременем отримав, а потім ще й рознюнявся. Зі Свинею мені говорити не хотілося — не чекав я від нього, що він без нас тікати почне. Без толку — але все одно, якось воно не той… пацани, коротше, так себе не ведуть. Тому ми мовчки сиділи, аж поки з дверей міліції не вийшла раптом наша рятівниця.

Чесно — я думав, вона пішла вже. Але ні, ти бач, довгенько ще там затрималася. Дівчина пішла, цокаючи каблуками, і коли порівнялася з нами, я не придумав нічого розумнішого, як свиснути. Дивно, але вона зупинилася, озирнулася, могла не побачити нас у темряві скверу, тому я скочив з лавки і підійшов до неї.

— Це ми… Привіт…

— Ти диви! — виразу її обличчя я не роздивився, та судячи з усього, дівчина посміхалася. — Самогонники. Чого ще тут, чого не вдома?

— А ми не в Києві живемо. Нам нема куди подітися, — пояснив я, а тим часом Литовченко і Тихий так само підійшли до нас.

— І тепер ви в мусарні хочете переночувати? Був же такий шанс, чого ж тоді…

— Слухай, а для чого ти це… ну… нас того… — втрутився Свиня.

— А що, краще б я цього не робила?

— Ти що! Теє, ну, коротше, дякуємо, чи як там…

— Ну, не знаю, як там, але їжте на здоров'я, — розвела дівчина руками. — Залишатися там вам по-любому не можна було, ще трохи — і цей Мишко вас би додавив, а воно нікому не треба. І шкода стало, це теж причина. Пояснила я тобі?

— Угу.

— А раз «угу», тоді пока. Мені час, бо общагу зачинять, там тітка на вахті сьогодні дуже строга.

— Ти в гуртожитку живеш? — перепитав я.

— А де іще? Я ж, як і ви, не місцева. Киянин, хлопчики, це лише прописка. В мене її нема. Я — порушниця паспортного режиму, за це мене, як правило, і гребуть. А ви думали — за що? — в її запитанні чулася якась хитринка.

— Слухай, раз таке діло, в тебе перекантуватися можна? — набрався я нахабства. — У нас правда такі обставини…