Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Успішно?

— Яке, к херам, успішно! — капітан підсунув до себе стілець і сів, не дивлячись на нас. — Косяка я впоров, Мишаня, та інакше не можна було. Значить, перевіряємо ми інформацію. Точно — один із таксьорів ведеться. Замовляю я йому пляхан, він щось там покрутився, коли раз — оцей сцикун намалювався, пляшку в газеті приносить, — він знову тицьнув на мене пальцем. І тут, Мишаня, розклад хріновий: нам би простежити, кому пацан гроші понесе. Бо ясно — продавець підстрахувався, не такий дурний. Тільки ж таксиста на передачі брати треба, без шуму не обійдеться, хлопець далеко відійти не встигне, відразу прочухає, що до чого, і втече. А якщо почекати трохи і людину з бухлом брати — з таксистом проблеми виникнуть. Точно в непонятку піде, у нас же, як у конторських, [41] «Конторських» — «контора» — розмовна назва КДБ — Комітету державної безпеки. Зараз «конторою» по старій пам'яті називають СБУ. прихованої камери для оперативників нема. Брали в результаті тих, хто на місці. Постачальник здриснув.

— І що?

— І нічого! Таксист, ясний перець, усе на себе бере. Суд на перший раз, враховуючи, що продана одна пляшка, обмежиться або умовним терміном, або штрафом. Ми його тут теоретично можемо три доби тримати, тільки так уже не вийде — він в усьому сам під протокол признався. Знайдемо на хаті самогонний апарат — і все зростеться. А він, падлюка, свого постачальника знайде потім і бабки з нього скачає за мовчання. Нє, тут розрахунок чіткий.

— Так у чому проблема?

Мене здивувало, що менти обговорювали все, зовсім не звертаючи увагу на мешканців «мавпятника». А ті, в свою чергу, швидко втратили до нас всякий помітний інтерес. У них своїх труднощів вистачає, це ж очевидно.

Тільки дівка, дівка за гратами… Обережно скосив очі: слухайте, далі на мене дивиться. Причому не ясно, шкода їй мене чи просто цікаво.

— Проблема, Мишня, в оцих шпанятах, яких батьки в дитинстві мало ременюкою по задницях виховували. Цей важкий підліток, — знову кивок у мій бік, — каже, що з Броварів і просто проходив мимо. Ці двоє потенційних злочинців уперлися рогом і заявляють, що не знають цього друга. Може, дещо пояснити їм?

— На раз, — лейтенант Мишаня вийшов із-за столу, взяв гумовий кийок, який лежав скраю, похлопав ним себе по розчепіреній долоні. — У нас тут, Володимире Дмитровичу, все на раз робиться. Дуже швидко і оперативно, — наблизившись до мене, вІН поклав кийок мені на плече, легенько притиснув, потім, наче указкою, показав на заґратовану половину. — Бач? Тебе як, кажеш, звати?

— Саша… Петренко…

— Бач, Саша Петренко, там у нас мавпятник. Називається так, бо люди там не сидять — одні тільки мавпи, — я спіймав себе на думці, що цей лейтенант навіть не знає, наскільки близький до істини. — Ми вас усіх туди закриємо, там переночуєте. Далі я тобі скажу, що буде: кіно про міліцію дивишся?

— Ні, — чесно признався я, і це справді було поки що єдине моє щиросердне зізнання: дивився я тільки футбол, і то не завжди, а ще, бувало, комедії про пригоди Шурика. Мені зовсім не цікаво, як міліція в кіно бандитів ловить.

— Раз не дивишся, тоді довше пояснювати доведеться. Знаєш, що таке відбитки пальців? — це я знав, тут не обов'язково кіно дивитися, тому просто кивнув. — Добре. Значить, зранку відчиниться лабораторія і наші експерти знімуть з тієї упаковки, в яку пляшку загортали, відбитки пальців. Серед них будуть твої, Саша Петренко. І вийде так, що ти не просто причетний до такого серйозного злочину, як спекуляція алкогольними напоями, а ще й не захотів допомагати слідству. Чотирнадцять років є?

— Скоро п’ятнадцять, — для чогось бовкнув я.

— А в нашій державі кримінальна відповідальність настає з чотирнадцяти років! — переможно заявив лейтенант Мишаня і гордо глянув на капітана, який у свою чергу кивнув. — Ти далі слухай: у нас такий ланцюжок вийде, що таксист хитрожопий змушений буде під тиском доказів визнати: ти так само за пляшку тримався. Отже, він тебе особисто може не знати, але пляшку ти йому все ж таки передавав. Виходить, ти її теж десь у когось взяв. У кого?

— У… — слово «Колі» вже вилітало з рота, висіло на губах, та я вчасно схаменувся — як красиво і хитро цей летьоха ментівський щойно мене розкрутив. Скажи я це і все, довелося б пояснювати, хто такий Коля, де він живе, а мені не хотілося здавати його ментам. Не хотілося допомагати їм — і хоч убийте!

— Ну, давай, сміливіше, ти ж почав! — підбадьорив мене капітан.

— Нічого я не починав, — огризнувся я. — Просто за ним повторював — у кого?