Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Значить, старлею, давай усіх під протокол, усе, як положено, — командував той, котрий крутив таксистові руки. Він виставив на стіл замотану в газету пляшку, розгорнув її, гмикнув: — Диви, «Посольську» п'ють. Може, мені теж у тебе, шановний, ящичок прикупити? — звернувся він до затриманого. — Скоро зірочки чергові обмивати, так хоч нормальною водкою, правильно кажу? Прізвище, ім'я, по батькові? Пиши, старлею, пиши. Ну, чого замовк?

— Кошелівець Іван Гнатович, — покірно відповів таксист.

— В Києві живете, Іване Гнатовичу?

— Вулиця Гарматна, сорок шість, квартира десять. Сім'я, дружина, двоє дівок, може, домовимося, начальнику?

— Ух ти, бач, уже начальник! Ти де так звертатися навчився? У місцях позбавлення волі, га, Іване Гнатовичу?

— Судимостей не маю.

— Ми це перевіримо. Значить, не будемо заперечувати, що намагалися незаконно збути за спекулятивною ціною пляшку алкогольного напою «Горілка „Посольська“»?

— Не будемо.

— Може, признаємося добровільно? Партія і уряд із зеленим змієм борються на високому державному рівні, а ти, сучий сину, порушуєш? Народ, значить, споюєш?

— Нічого я не порушую. Для себе гнав, оце здуру прихопив сьогодні пляшку. Думав чирик підкалимити на дурняк, а воно, бач, як виходить…

— Що значить — для себе гнав? — мент повернувся до старлея. — Усе пишеш?

— Так точно, товаришу капітан.

— Давай пиши: затриманий визнав, що у пляшці з написом на етикетці «Горілка „Посольська“ знаходиться самогон власного виробництва. Апарат удома є, все по повній програмі?

— Аякже. Тепер без нього нікуди, — я помітив, як тон пузатого таксиста потроху змінився. Він уже говорив з капітаном міліції ніби на рівних, наче не сидів у відділенні, затриманий на гарячому, а просто сперечався про щось із приятелем і при цьому десь навіть відчував свою правоту. — Усі апарати не конфіскуєте, начальнику. Люди нові зроблять.

— Значить, Кошелівець, ти далі вперто стоїш на своєму — самогон твій і ти приніс його сюди вперше в житті, аби спробувати продати. Так?

— Звідки ви все знаєте, начальнику?

— Давно служу. Тоді скажи мені таке, Іване Гнатовичу — а пацани оці для чого біля тебе крутилися?

Тепер усі, включно з таксистом, дивилися на нас.

— А я звідки знаю? — здивування пузатого прозвучало досить щиро. — Уперше їх бачу.

— Встань! — наказав мені капітан, і коли я підвівся, запитав: — І цього вперше?

— А чим цей від інших відрізняється?

— Тим, Кошелівець, що він тобі цю пляшку передав. Значить, вона була десь в іншому місці, а не у тебе в машині. Ти її сховав, і пацан тобі приніс? Чи може, пляшка ця принесена з іншого місця, де таких пляшок валом? У кого береш товар, Гнатовичу?

— Моя це пляшка, начальнику. І пацанів цих бачу вперше. Якщо хтось із них і проходив повз мою машину, коли я попався, це ще нічого не означає. Так і запиши в свій протокол, старлею, а я підпишуся.

Усе відбувалося досить швидко, і хоча я розумів, що перебіг подій у цьому відділенні безпосередньо стосується так само нашого найближчого майбутнього, встежити за ними і дати вірну оцінку поки що не міг. Сьогодні я так само не можу пояснити, чому раптом пузатий таксист пішов проти всіх законів логіки, не заявив, що самогон йому передавав Коля через оцих ось пацанів і взагалі — чому він поліз із головою в болото, а не спробував вийти на сухе. Я не знав подробиць про стосунки таксиста і нашого благодійника Колі. Може, вони були якимись особливими. Може, таксистові був якійсь резон брати все на себе. Словом, нічого цього я досі не знаю, а тоді — тим більше. Але поведінка таксиста дивним чином вплинула на мене. Це проявилося буквально через кілька хвилин, коли капітан наставив на мене вказівний палець і звелів:

— Ти! Встати!

Я підвівся.

— Хто такий, звідки, як звати! Бігом, пацан!

— Сашко…

— Далі! Сашко — і далі?

— Сашко Петренко, з Броварів. Додому збирався їхати, дорогу переходив, тут ви мене забрали, — брехня просто лилася з мене каламутним потоком.

— Петренко, значить, з Броварів. А якщо ми твоїх друзів запитаємо?

— Питайте. Тільки я їх не знаю. Вперше бачу.

Видно, тертий мент чекав від таксиста чогось подібного. Але щоб неповнолітній, та ще зловлений практично на гарячому такі коники викидав — до цього капітан точно не був готовий. Один крок — і він навис наді мною, свердлячи лютим поглядом згори донизу. Я боявся. Мені, справді страшно було опинитися раптом у міліцейському відділенні, страшно від того, що мене зараз запросто почнуть пиздити, не дивлячись на мій вік. Тільки я попри весь страх витримав погляд, подумки прощаючись із життям.