Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Це ти ще не все розумієш про себе, — лейтенант грався кийком просто перед моїм обличчям. — За законом ми повинні батькам твоїм про твоє затримання повідомити. Але я тобі, Саша Петренко, по секрету скажу: тут у нас Залізничний районний відділ міліції, і при бажанні ми самі собі закон. Кому ми про тебе скажемо, коли — від нас залежить. Для начальства, як запитає, будеш ти в нас волоцюгою без певного місця проживання, котрий підозрюється у співучасті в скоєнні злочину. Бити тебе не можна, бо пацан ще, а сам ти нічого не говориш. Отак і посидиш трошки. Можу далі тобі перспективи відкрити, тільки повір мені — з тебе однієї, максимум — двох діб камери досить. Але, — він підніс кийок догори, — процедуру можна спростити, — він витримав паузу. — Ти вже ледь не почав говорити правду. Значить, можеш її сміливо говорити. Називаєш того, хто передавав вам самогон для таксиста. Його адресу. Або показуєш на місці, де він живе. І все, вільний. Ми його навіть без твоїх офіційних показів закриємо. Самогоноваріння, незаконна торгівля алкоголем — це серйозна стаття. Особливо, якщо ми в нього на хаті склад надибаємо і апарат вилучимо. Є там апарат?

— Нема, — ляпнув я і тут же зрозумів свою помилку.

Менти перезирнулися.

— Чого нема?

— Не знаю…

— Апарату нема? Де ж його нема, Сашко? А якщо там нема — то де він є? Синок ти ще з дядьками тягатися. Так будемо говорити чи будемо сидіти разом із мавпами?

Нема чого тішити себе думками, що я ось так легко обдурив тертих лягавих собак. Вони не на таких, як я, натаскані, тут і мови нема. Вже два рази вони мене ловили, і ще зловлять. Рано чи пізно не витримаю, здамся, і Колю їм здам. А заодно признаюся, що Литовченка з Тихим знаю, що ми з дому втекли, що нас там, можливо, міліція розшукує… От же життя, мать твою нехай!

Тільки саме в цей момент у мені проявилася якась дивна впертість. Пізніше я за собою нічого такого не помічав, раніше — теж. На все насрати з великої дзвіниці — це було, є й буде. Як кажуть, плив за течією і не дуже вигрібався. Але щось раптом перемкнулося в мені, переклинило, не подобалися мені ці менти, ненавидів я їх у цей момент люто.

І ще спинним мозком і чимось іще, не знаю, відчував на собі погляд дівки. Типу, думає вона: зламається зараз цей сцикун чи ні. Злякається і розкаже всі чи промовчить і в диню отримає?

Я не хотів у диню. Та всупереч бажанням, сам себе не впізнаючи, закричав:

— Та пішов ти нахуй, ментяра поганий! Волчара позорний! Чмо болотяне! Не буду з тобою говорити, не буду! — і якби не сержанти, котрі схопили за руки, точно б кинувся на лейтенанта Мишаню — і хай убивають, набридло все, до маківки дістало.

Він нічого не сказав, тільки подивився запитально на капітана, той кивнув — і я враз отримав не дуже сильний, але дуже болючий удар кийком по нирках. Сержанти розвернули мене, наступний удар прийшовся на сідниці, другий третій…

У розпалі вони забули про пацанів, і якщо я від себе не чекав такого опору міліції, то вже від Зайця заступництва точно не сподівався.

— Не бий, гад! — вереснув він, і ніхто не встиг розтелепати, що відбувається, як Юрко уже висів у лейтенанта на правій руці, котра стискала кийок, і — хоч смійся, хоч плач! — вчепився в неї зубами.

Відсмикнувши руку, лейтенант вільною вхопив Зайця за карк. Скориставшись моментом, поки на нього ніхто не дивиться, Свиня кинувся до дверей, хоча я не знаю, хто б його просто так випустив із міліції. Тільки він не пробіг і половину відстані — один із сержантів перехопив його, шарпонув, Тихий втратив рівновагу і впав на кахляну підлогу. Молоденький рожевощокий сержант, котрий за віком явно годився кожному з нас у старші брати, зопалу лупонув його в бік носаком чищеного чобота, а другим ударом зафутболив Свиню до стінки.

— Тримайте цих двох! — наказав капітан, і мене відкинули до Тихого, причому так, що я гепнувся зверху на нього. Сержанти підхопили нас, приперли до стіни, я навіть отримав від одного з них під дихало, а лейтенант уже стискав Зайця між ногами, розвернувши задницею до себе, і стягував із нього штани. Той опирався, але капітан зайшов за спину молодшому колезі й охоче притримав пацана. Тим часом лейтенант впорався з штаньми жертви, заголивши його худющий зад, і тепер прилаштовував у правиці знятий з пояса ремінь з бляшкою.

— Тільки так вас треба, блядь, тільки так! Бо на голову сядете! — промовляв він і, замахнувшись, влупив ременюкою по голих сідницях Литовченка.

Той закричав, і зрозуміло, чому — удар вийшов на славу, лунким і сильним, після нього на шкірі лишилася товста червона смуга. Лейтенант тут же хльоснув удруге, втретє, ще раз, іще, й нарешті йому набридло. Він розтиснув ноги, даючи Зайцеві впасти на підлогу, потім, не приховуючи гидливості, переступив через нього, застебнув ремінь і сів за стіл із утомленим виглядом.