Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

Правда, на сьогоднішній день ні мені, ні Литовченку з Тихим нічого з цього корисного і повчального в житті прилаштуватися не допомогло. Тому дурна та приказка, яка говорить, типу, вік живи — вік учися. Нічому ми тоді не навчилися. Може, й дарма.

Але тоді ми про це не думали. А лишень про те, що сьогодні до кінця дня можемо заробити тридцятку. Це ми дізналися шляхом дуже простих арифметичних підрахунків, зайвий раз довівши самим собі, що квадратні корені, ікси з ігреками та біквадратні рівняння потрібні тим, хто пише підручники, і тим садистам, хто визначає в школі план по «двійках». Якщо все буде хокей, завтра знову прийдемо сюди. Коля правий, народ у нас алкає будь здоров. Тому самогон під виглядом водки продамо без особливого напрягу. Так за кілька днів можна стати багатими людьми — адже тридцять карбованців за раз нікому з нас навіть не снилися. Кілька днів — і ми на всіх можемо підняти просто з землі місячну платню кожного з наших батьків. У нас будуть гроші на дорогу, карта Радянського Союзу буде до наших послуг, і ми поїдемо, куди завгодно.

Ми азартно говорили про це, кучкуючись біля входу в вокзал, і на якусь мить забули, для чого, власне, тут стоїмо. Першим це згадав Свиня, штовхнувши мене ліктем і кивнувши в бік стоянки. Пузатий таксист, дядько із пишними вусами, розвернувся до нас усім корпусом, рука лежала на даху жовтої «Волги», поруч ошивався типок непевного віку і чаморошної зовнішності, але досить пристойно вдягнений.

— Ну, Мака, давай, — підштовхнув мене Тихий.

— Чого я?

— Бо ти в нас старший.

— Хто тобі сказав?

— Тут усі вже кажуть. Давай, не ламайся, старшим завжди починати треба.

У голосі Свині звучало неприховане знущання, тільки зараз чомусь не хотілося заводитися з ним знову. Набравши в груди повітря і видихнувши, я подався, петляючи між машинами, до вусатого таксиста, котрий уже опустив руку і відвернувся, а коли підійшов — торкнув його за руку.

— Тобі чого, пацан? — усі пузаті басять, водій, до того ж, басив роздратовано.

— Я теє… Від Колі…

— Що значить — від Колі? Від якого такого Колі?

— Ну… — тут я не знав, що сказати, але той факт, що таксист не кричав, а дивився на мене зацікавлено, не відлякував остаточно і давав якусь надію на прояснення ситуації: — Ми тепер із Колею працюємо. Він просто подалі заховався.

— Ясно, — вусатий таксист покрутив головою. — А чого ти, чижику, з порожніми руками прийшов, раз Коля заховався?

Справді, про це я не подумав. Відчувши, що починаю червоніти, чого не дозволяв собі навіть на уроках Чекіста, коли той називав мене дебілом із вакуумом у голові, зачастив:

— Зараз, зараз… Ви стійте тут, нікуди…

— Так я нікуди звідси і не збираюся йти, — відповів таксист і тепер точно дивився на мене, наче на пустоголового. — Де тебе Коля тільки знайшов? Чого стоїш — бігом, людина чекає!

Він ще говорив, а я вже розвертався і, забувши про всяку конспірацію, мчав до входу в зал чекання, ледь не збиваючи зустрічних пасажирів. Уже біля самих дверей змусив себе перейти на спокійну ходу, і далі йшов неквапом, як людина, котрій особливо нема куди поспішати.

Колю я побачив не відразу — він примостився у самому кутку, поруч із галасливими жінками, обкладеними з усіх боків клунками. Наш господар витримував їхні крики терпляче, лише відгородився газетою і час від часу позирав на вхід. Так ми зустрілися поглядами, він кивнув, я підійшов до нього, отримав загорнуту в стару газету пляшку і тримаючи її так, аби вона не привертала до себе уваги, повернувся назад до таксиста. Той швиденько прийняв у мене товар, невловимим жестом передав купюри і зробив вигляд, що мене взагалі не існує в цьому світі. Я позадкував, потім розвернувся і пішов на спостережний пункт. По дорозі не стримався — глянув через плече. Чаморошний громадянин, який крутився біля «мого» таксі, швиденько йшов геть, наче дорогоцінний скарб стискаючи в руці пакет із зображенням Михайла Боярського в чорній сорочці. Тільки тепер наважився глянути, що в мене в руці. Чекав побачити «десятку», але вусатий дав мені дві «троячки».

Все правильно, все так і повинно бути. Він же перепродав тут-таки, на місці, заповітну пляшку за червонець.

— Ну як? — запитав Тихий. — Успішно? Очко не грало?

— Зараз ти сам спробуєш, — буркнув я і поніс Колі гроші — ми домовилися, що я повертаю йому виручку після кожного разу.

Наступного сигналу довелося чекати хвилин із тридцять. І знову маякував знайомий вусань. Мені захотілося сходити в «рейс» ще раз, але домовленість є домовленість — тепер настала черга Свині показати себе. Він відразу щез і вигулькнув за кілька хвилин серед «Волг» на стоянці, відсвічуючи всюди своєю дурнуватою кепкою з пластмасовим козирком. Не знаю, чи здивувався пузатий, тільки своє завдання Тихий теж виконав успішно. Здавши виручку Колі, він так само повернувся на місце.