Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

Тому, коли сірий чоловік повернувся, тримаючи в руці велику коричневу дерматинову сумку, ми спокійно пішли за ним. У всякому разі, так було краще, аніж до вечора в невизначеності вештатися по вокзалу, проводжаючи чергову ніжинську електричку.

По дорозі він сказав: звати його Коля. Тільки ніяких дядь — Коля, і все. Жив він справді недалеко, з вокзалу через міст до його будинку ми йшли хвилин двадцять, може тридцять, але не більше. Я прочитав назву вулиці на табличці — імені Комінтерну. Пройшли в якийсь тихий старий двір, зайшли в крайній під'їзд, піднялися на третій поверх. Коля відчинив двері, пропустив нас усередину, і ми пірнули в гущину запахів.

Точніше, запах тут стояв один, і він був густий, можна сказати — непролазний. Так буває накурено в невеличкому приміщенні, коли клуби диму перетворюються на суцільну стіну, нікого й нічого не видно, і кажуть — хоч сокиру вішай. Те ж саме при бажанні можна було сказати і про запах у Колиній квартирі.

Тут пахло дріжджами. Навіть не дріжджами, а дріжджевим тістом, яке вже давненько грає, пухне, піднімається і проситься у духовку. Тільки навряд чи Коля пік тут пиріжки, і я — та й кожен із нас — це прекрасно собі розумів. Ми знали, що так пахне.

Так звичайно пахне в приміщеннях, де женуть самогон.

А враховуючи стійкість запаху, можна здогадатися — тут самогон женуть постійно і безперервно.

Правда, при наших законах сусіди мали право написати на самогонника заяву в міліцію, більше того — в умовах розгортання боротьби з пияцтвом та алкоголізмом подібні вчинки навіть заохочувалися. Але раз Коля тут живе і, здається, не надто шифрується, то сусіди, видно, нічого не мають проти. Ділиться з ними, чи що.

По нашій реакції на запах браги господар квартири зрозумів, що ми не такі дурні, як здається. Тому, нічого не пояснюючи, жестом покликав на кухню. Вікна тут були щільно зашторені, на газу стояли каструлі, у кутку під мішковиною ховалося щось величеньке, мабуть, самогонний апарат. У іншому кутку, біля мийки, вишикувалися величезні скляні бутлі, наповнені прозорою рідиною, швидше за все — самогоном. А загалом значну частину кухні займали порожні пляшки з-під горілки.

— Подобається? — для чогось запитав Коля. — Чи ви ще чижики, аби вам це справді подобалося?

— І зовсім не чижики, — образився Тихий.

— Правильно, не давай себе ображати. Як вас, кажете, звати? Ігор, Юра, Сашко? А старший серед вас є?

Дивно — уже не вперше раз нас про це запитують у Києві. Невже серед трьох пацанів обов'язково повинен бути хтось старший? Мені зараз не хотілося привертати особливої уваги до своєї персони, тільки все вийшло саме собою.

— Мабуть, ти? — Коля тицьнув на мене пальцем. — Сашко, правильно?

— Сашко, — погодився я.

— Він не старший, — не стримався Свиня.

— Ну й не ти! — відрізав чоловік. — Подивись на себе в дзеркало. Старші такими не бувають. А цей ваш третій не надто балакучий, це добре. Тільки в таких пацанів, як правило, ідей своїх не дуже багато. Мені, зрештою, плювати, хто з вас хто. Аби діло робили.

— Діло? — для чогось перепитав я.

— Діло. Тільки спочатку поїмо.

Коля витяг із холодильника каструлю із захололими макаронами, пакунок із сосисками, з металевої хлібниці дістав половинку чорного хліба.

— Хто вміє на кухні щось робити?

— А що треба? — поцікавився Заєць.

— Зігріти осьо макарошки. Зможеш? Сковорода, сірники, масло — вперед.

Заєць заходився розігрівати макарони, а тим часом Коля товстими шматками нарізав ковбасу. Я дістав із рюкзака сало, мовчки простягнув господареві.

— Чого ж ти мовчав? Це ж можна посмажити і шкварками макарони полити! Цимес же виходить такий, що м-м-м! — Коля причмокнув губами. — А, ну його, так погриземо. Давай, дорізуй сало і хліб, висувайте тут стола, я зараз.

Коли він повернувся, ми вже поставили кухонний стіл посеред кухні, як могли. Правда, пляшки все одно заважали виставити його нормально, але якось довкола нього чотирьом людям примоститися можна. Заєць закінчив гріти макарони і вивалив їх у велику емальовану миску, принесену Колею з кімнати. Потім роздав усім алюмінієві виделки і ми посідали за стіл. Їли з однієї миски і весь час, поки їли, мовчали. Коли підмели все, Коля витер несвіжим кухонним рушником губи, сперся ліктями на стіл і сказав:

— Тепер слухайте мене уважно.

Нічого нового наш новий знайомий нам не сказав. Навіть не розумію, для чого він прочитав нам коротеньку ввідну лекцію про те, що Горбачов — мудак, оголошена ним перебудова — гімно, а Указ від сьомого травня цього року про викорінення пияцтва та алкоголізму пиздуватий. Про Горбачова і перебудову ми самі тоді нічого не розуміли, і, признатися вам чесно, я про ці речі нічого не розумію і тепер. Воно мені, за великим рахунком, і не треба. А ось про дурість із викоріненням пияцтва навіть у дитсадках тоді розуміли. Ну чого там — у всіх батьки бухають. Хто до непритомного стану, хто для настрою, хто для апетиту, хто з гостями по святах — але киряють у кожній хаті. І раптом людям заборонили — ні, не пити, пити ніхто нікому ніколи не заборонить — заборонили вільно і коли завгодно купляти горілку. Яка нормальна людина це витримає, скажіть мені?