Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

Тим більше, що на цьому безногому були старі камуфляжні штани, така сама камуфляжна куртка і тільник, що визирав з-під неї. А років йому було не так уже й далеко за двадцять.

— Послухайте, люди! — заговорив він на повну силу легенів, перекрикуючи привокзальний гамір і оголошення з матюгальника. — Я воював за вас! У газетах пишуть, що ми інтернаціоналісти, ви називаєте нас афганцями! Ноги мені відірвала душманська міна! Мене призвали в армію після першого курсу політехнічного інституту! Тепер я не можу вчитися, бо коли батько побачив мене таким, у нього зупинилося серце, в мами віднялися ноги, а сестричка ще вчиться в школі! Тому я мушу працювати в інвалідській артілі! Сьогодні в мене вихідний, тому я звертаюся до вас — допоможіть солдату, хто чим може!

Після паузи він повторив своє коротке звернення, і люди, які проходили повз нього, сором'язливо почали вкидати до викладеного на колінах берета якійсь дріб'язок.

Звичайно, ми знали про те, що наші воюють у Афганістані з душманами, яким американці постачають зброю, бо хочуть, аби Афганістан не був демократичним. Про це втирали на політінформаціях, правда, дуже коротко й побіжно. У будинку Тихого, в сусідньому під'їзді, так само жив «афганець» — Ваня Полотно. Тихий розповідав, що коли його забрали в армію, мамка весь час ходила заплакана і про щось шепотілася із сусідками. А коли Ваня повернувся з цілими руками та ногами, вона відразу потягла його кудись у якійсь дорогий санаторій. Здається, навіть щось продала. Бачив я того Ваню кілька разів. Чим він займається, не знаю, але Тихий по великому секрету розповідав, ніби чув від своєї мами, якій казали сусідки, яким, у свою чергу, жалілася Ваньчина матушка, що Ваня часто кричить ночами і не так часто, але дуже сильно випиває. Тому зраділа горбачовському Указу — тепер, мовляв, дістати складніше. Ваня пожив дома півроку, потім подався кудись вступати до інституту. Ніби «афганців» приймали десь там поза конкурсом. Більше нічого про свого сусіду Тихий не говорив, а сам я того Полотна ніколи не зустрічав. По суті, цей молодий неголений жебрак у тільнику — перший «афганець», якого я тоді побачив, як кажуть, у натурі.

Звичайно, років за два-три їх почали й по телеку показувати, і в газетах про них писати, і всі почали говорити про різні їхні проблеми голосно. Трохи пізніше, вже після армії, я навіть познайомився з кількома з них особисто. Один став «човником», [40] «Човник» — оптово-роздрібний торговець, який закуповує товар переважно у Польщі та Туреччині, мотаючись туди-сюди по кілька разів на тиждень. у чиї ряди я все ж таки зрештою влився, кілька інших бандитували потроху, займалися рекетом на різних базарах, але на моїй пам'яті «афганців» не чіпали, називали їх братанами і разом бухали. Правда, «афганці» з числа човників жодного разу не попросили своїх прибандичених братанів-шураві не бомбити інших, таких, наприклад, як я…

Ну, це все буде потім. І в наступні роки я не раз згадаю цього безногого хлопця в тільнику, який, наче заведений, викрикував свою історію, намагаючись розжалобити людей і вибити з них якомога більше грошей. Та й наступна сцена так само запам'яталася надовго.

Хвилин за п’ятнадцять до жебрака наблизився хлопчина в парадці, з-під якої так само визирав смугастий край тільника. В руці він стискав дерматиноврій чемодан. З усього видно — дембель, бо не так давно Міністр оборони Устинов підписав черговий наказ про звільнення тих, у кого скінчися термін строкової служби, і новий призов. Та й так парадно одягаються тільки дембелі.

— Ти, чуєш, ану рота закрий і вали звідси! — сходу крикнув він, підійшовши до інваліда впритул. — Який ти афганець, твою мать! Ти хіба не знаєш, що афганці ніколи отак жебрати не будуть!

— А ти, братан, ментів гукни! — спокійно порадив інвалід, дивлячись на дембеля знизу вгору, причому говорив спокійно, навіть не смикнувся.

— Я тебе зараз без ментів, сам! І не подивлюся… — дембель раптом знітився, закашлявся, ніби слова застрягли в нього в горлі.

— Не подивишся, що я без ніг? Ти де служив, шураві?

— Кабул, — коротко відповів той.

— Воно й видно, що Кабул. При штабі десь…

— Що тобі видно, що тобі видно! Ти для чого сюди приперся — всіх нас у говно вмочати?

— Ти, братан, за всіх нас краще помовч. Ти за себе скажи, якщо є що сказати, а я за себе скажу. Говорив і ще раз скажу. Мені, може, до дембеля місяць лишався, і я міг би на своїх двох додому повернутися. Бач, яка незадача. Куди їдеш? Місцевий?