Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

Мені хотілося закричати: «Викликайте, викликайте міліцію!», але в останній момент забракло духу, чи я не знаю, що там переклинило мені всередині. А Йоржик штовхнув мене в спину, і ми пішли вглиб Гідропарку, оточені київськими гопниками.

Щойно ми зайшли за дерева, Чурбан навідліг ударив Тихого по шиї, потім коротко замахнувся і затопив кулаком йому в живіт. Свиня зігнувся від удару і заскавчав від болю. Чурка замахнувся ще, але Йоржик зупинив його:

— З цього брехуна досить. Ще хтось хоче, чи вам усе ясно? Чого мовчимо?

— Ясно, — вичавив із себе я.

— Дивіться, чмошники, бо я собаці одне слово скажу — і від вас тут за пару хвилин тільки сперма лишиться, — пригрозив він, причому я не сумнівався — так воно може бути. — Цей ваш Барамзін нас дуже сильно розізлив. Тому по-бирому всі бабки сюди, — Йоржик простягнув руку. — Знову скажете — нема?

— Бач, вони ще з рюкзаками, — промовив у мене за спиною один із близнюків. — Точно в турпохід зібралися. Який же турпохід без бабла? Може, полазити в їхніх кишенях?

— Полазьте, — погодився Йоржик. — Бо поки до них дійде, з ким вони мають справу, день пройде. Вони ж із Дарниці в нас, а там усі такі гальмонуті. Або чмошні, як оцей Барамзін, — Свиня знову отримав стусана.

Коли лазять по твоїх кишенях і ти це дозволяєш — нічого гіршого немає, ганебно і стрьомно. Але що зміниться від того, якщо я чи Заєць почнемо зараз опиратися? Нас відпиздять у кращому випадку, в гіршому — нацькують на нас цього бульдога зі страшними щелепами. Виходить, ми не самі віддаємо гроші, а в нас їх забирають силоміць. Під таким кутом зору ситуація виглядає якщо не достойнішою, то принаймні не аж такою ганебною. Тому мовчки дозволяю чужим спритним рукам обмацати свої кишені та знайти в одній з них п'ятнадцять карбованців — усе, що лишилося від учорашнього поцупленого з дому четвертака. Там ще завалялася пара копійок, але пальці близнюка намацали і їх. Нам вирішили не залишити зовсім нічого. Інший близнюк мацнув по кишенях Литовченка, відразу почув, як брязнуло, витяг мокрий вузлик із монетами, підкинув його на долоні.

— Гля, пацани, золотий пісок!

— Ви під церквою стояли? — поцікавився Йоржик.

— Яка тобі різниця? Бачиш — вони повсцикаються зараз, — Чурбан поклав розчепірену долоню мені на голову. — Може, давай цих підорів просто тут опустимо, аби знали, коли й кому брехати? Тут, поки ніхто не бачить? Вони ж не крикнуть, у них і без того очко грає…

— Тобі оце не в лом із ними калабанитися? — пирхнув один із близнюків. — Хай живуть і більше тут не гуляють без нашого дозволу. Киш!

Вони розступилися, і Заєць рвонув з місця перший. Я не встиг чкурнути раніше, ніж отримав від Чурбана сильного пенделя, причому бив той з усієї дурі, носаком, удар вийшов гарматним, і мені здалося, що кілька метрів я не пробіг, а пролетів. Десь за спиною вереснув Тихий. На бігу я озирнувся і побачив, як вони тримають його і відважують копняки кожен по черзі. Після того, як черга дійшла до Чурбана, він ударив зі смаком — Свиня полетів уперед, не втримався на ногах, упав носом на землю, але швидко підхопився і побіг за нами.

Відсапалися ми тільки біля входу в метро. Хотілося бігти далі, світ за очі, та несподівано я зрозумів — ми тепер лишимося тут назавжди. Аби вибратися звідси, треба сісти на метро. Для цього потрібен хоча б п'ятак. А всі наші гроші, всі до копієчки, стали здобиччю цих падлючих петеушників, чи хто вони там, пці убоїща.

Мабуть, прочитавши мої думки, захеканий Свиня розтиснув кулак правиці. Я тільки тепер зрозумів — увесь цей час він міцно стискав кулак, боявся розтиснути і показати здачу, яку йому дали з рубля. Як раз сорок копійок. Увесь наш наявний капітал. Але хоч на метро вистачає, так що до вокзалу ми доїхати ще можемо.

У роті пересохло, і я важко піднімаюся, аби піти до ванної і випити води. Я хлебчу її просто з крана, мені на якійсь час стає легше і, закрутивши кран, повертаюся назад — відлежувати похмілля, яке ще пару годин буде таким самим жахливим. А потім, якщо протриматися і не лікувати себе нічим, воно потроху піде на спад. Навіть спогади не послаблюють бодуна, та я чомусь уже так завівся — зупинитися не можу.

Не можу, однак і змусити себе згадати, про що саме ми говорили дорогою на вокзал після того, як четверо київських гопників витрусили в нас усі гроші. Не пригадую також, що ми робили на вокзалі до обіду. Швидше за все, просто тинялися привокзальною площею, то заходили до залу чекання, то виходили з нього, час від часу зупинялися біля розкладу приміських електричок і дивилися, коли йде наступна на Ніжин. Слухали, як оголошують по матюгальнику, на яку колію вона подається, йшли на ту колію, дивилися, як люди сідають у вагони, проводжали їх поглядами, проводжали саму електричку, і далі маршрут повторювався по колу.