Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Запоріжжя, — тепер дембель уже говорив спокійно. — В мене поїзд увечері… Я…

— Нічого. Мовчи краще. Мене сюди теж не медове життя загнало. Краще гайда до мене, я тут недалеко, на Кудряшова живу.

Довкола них у передчутті скандалу почав був збиратися невеликий натовп, але коли розмова набула нормального тону, народ швидко розбігся по своїх справах. Поруч лишилися тільки ми втрьох, причому самі не помітили, як підійшли ближче, захоплені незвичною розмовою. На нас, як, власне, й на кого іншого, «афганці» не звертали уваги.

Далі почали відбуватися незрозумілі й справді загадкові речі. Інвалід жестом попросив дембеля нагнутися, щось сказав йому на вухо. Той озирнувся, потім кивнув, поставив біля інвалідного візка свій чемодан і пішов просто повз нас у бік приміського вокзалу. Просто назустріч йому вискочив непоказний худий чоловік у сірому піджаку, під яким була сіра сорочка, і таких самих сірих штанах. Чоловік зупинив дембеля, вони коротко про щось переговорили, зникли за дверима вокзалу, а менше ніж через п’ять хвилин дембель вийшов, тримаючи в руці щось, загорнуте в газету. Цей згорток він віддав інвалідові, той зсипав дріб'язок, що йому встигли накидати, в поліетиленовий пакет, а потім дембель поклав свій чемодан йому на коліна, взявся за ручку візка і поштовхав його перед собою.

Тим часом сірий чоловік знову виринув з дверей приміського вокзалу. Тільки тепер він дивився просто на нас. Більше не було на кого — так сталося, що на короткий момент площа біля приміських кас виявилася порожньою, якщо не рахувати хвоста з людей, котрі стояли в чергу до кас за квитками.

— Він на нас зирить, — промовив Свиня, з чого я зробив втішний висновок — не один я такий пильний, а значить, учорашні й сьогоднішні пригоди чогось таки всіх нас навчили. Тому сперечатися з Тихим не став.

— Зирить. Валимо звідси, бо знову кудись вліземо.

— Почекай. Тут люди кругом, що він нам зробить? У разі чого закричимо.

— У Гідропарку сильно кричали?

— Тоді інша ситуація була. Тепер хай тільки спробує якусь фігню зробити. Я його, як грілку, порву.

— Дивись, якраз такий, що порвеш.

Але ми стояли на місці, якось байдуже спостерігаючи, як сірий перетинає площу і суне просто до нас. Швидше за все, ми стомилися за день від певної одноманітності, тому з цікавістю очікували, що станеться цього разу.

Нічого особливого не сталося. Сірий чоловік підійшов до нас і просто запитав:

— Ви звідки, хлопці?

— Чому «звідки»? Може ми «куди»? — заговорив Свиня.

— Аби «куди», уже давно б туди подалися. Мене дурити не треба, так само, як і боятися. Я на цьому вокзалі, вважайте, працюю, тому всіх і все знаю. Ви тут півдня вештаєтеся, і ви примітні. Особливо оцей, — чоловік узявся за козирок дурнуватої кепочки Тихого і насунув її йому на очі. — Тут просто так вештатися не можна.

— Чому? — наївно запитав я.

— Тому. Коли треба буде, я сам вам усе скажу. Але тільки навряд чи це буде комусь треба. Тепер чесно, без усяких там заморочок: жерти хочете і грошей нема?

— Щось типу того, — після короткої паузи відповів я.

— Ходімо зі мною — нагодую. Тільки чекайте, я зараз повернуся, в мене шмотки там.

— А куди йти?

— Не кудикай, кудикало. Все побачиш. І не тікайте, далі вокзалу, як я собі думаю, вам утікати нема куди. Стійте тут.

Сказавши так, чоловік у сірому попрямував назад у вокзал.

— Як діємо? — запитав я, щойно він відійшов далі.

— Тікаємо, — авторитетно заявив Тихий. — Може, він нас кудись зараз заведе, заріже і м'ясо продасть.

— Придурок, — я покрутив пальцем біля скроні.

— Сам придурок. Про такі речі зараз говорять. Або ще ось — збирають хлопчиків на вокзалах і циганам продають. А потім ті в циганів жебрають і ще різні діла для них роблять. Звідти не вибратися, точно кажу. Коли раби набриднуть, цигани їх один одному перепродають.

— Хто це тобі сказав? Нас же троє, козел. Подивлюся я, як він один трьох завалить. Він же чамор з вигляду, це тобі не гопота з бульдогом.

— Звідки ти знаєш — може там, куди він нас поведе, ще купа таких сидить, чекає на таких, як ми. Ні, я з ним нікуди не піду.

— А куди ти підеш, скажи мені? Так хоч по вокзалу ходимо, а так і сюди дорога закрита. Чи додому вертатися, чи я не знаю…

— Побачимо, — вставив своє слово Заєць. — Не думаю, що там аж так усе серйозно. Він, я так розумію, нас уже давно пропасає. Хотів би щось погане зробити — уже б зробив.

Сказати чесно, я думав десь у тому ж напрямку, що й Свиня, тільки признаватися нікому не хотів. І своїми словами Литовченко мене реально заспокоїв — адже хтось може думати інакше. Чому його думка обов’язково неправильна?