Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

Довго нас припрошувати не треба. Штовхаючись, ми перемили всі порожні пляшки, заодно помили весь Колін посуд. Потім пройшли в неприбрану кімнату, посеред якої стояв старий продавлений диван, і якось розмістилися на ньому втрьох. Була в цій квартирі ще одна кімната, куди Коля нас не пустив, зачинив за нами двері й для чогось замкнув їх ззовні. Дивно, тікати ми не збиралися, навіть навпаки — раділи з несподіваного фарту.

Не мусить же нас життя постійно мордами в болото вмочати, йолки-палки!

З тим і поснули — спати справді шалено хотілося.

Коли прокинулися, старенький будильник на шафі показував половину пів на п'яту. Захотілося в сортир, та двері й далі були зачинені. Тихий обережно постукав, і господар відчинив відразу.

— Думаєте, для чого я вас закрив? Так я ж вас уперше бачу! — розвів він руками, і якщо чесно, то я так і не зрозумів суті цього пояснення. Навпаки, здається, ми повинні його боятися чи хоча б стерегтися. І ми мусили барикадувати про всяк випадок двері, коли вже на те пішло.

Ми швидко зробили всі свої справи і зайшли на кухню, де на нас чекав Коля з повною сумкою пляшок.

— Значить, тепер коротенький інструктаж, — він закурив. — Для чого, власне, ви мені потрібні. Тут усього двадцять пляшок. Одна обходиться мені в троячку. Значить, аби заробити, я мушу продавати її хоча б по шість. Я не таксист, їм легше, мене відразу спалять. Тому таксисти продають по десятці. І люди червінці платять аж бігом. Виходить, чистий прибуток таксиста з пляшки — чотири рублі, мені лишається три. У таксиста, ясно, я зайвої копійки не вициганю. Тому мені доведеться платити вам із власної кишені й втрачати півтора рваних на пляшці. Так чи ні?

— Так, — відповіли ми майже хором, не розуміючи, до чого він веде.

— З іншого боку, без помічників у ситуації, що склалася, я продам наполовину менше пляшок. Виходить, ми з вами тепер заробимо порівну. Логічно?

— Ага, — тепер за всіх відповідав я, хоча, коли чесно, він цими цифрами і підрахунками остаточно задурив нам, ворогам науки математики, голови.

— Раз так, тоді пояснюю ситуацію. Я зі своєю сумкою сідаю в залі чекання. Я там хоч до ранку можу просидіти, з речами я схожий на пасажира-транзитника. Таких, як я, з такими ж сумками на вокзалі навалом. Ви крутитеся на вулиці й пасете таксистів, яких я вам покажу. Вони всі водкою торгують, але постачальники в них різні. Я всіх просто фізично задовольнити не зможу в плані безперебійного забезпечення забороненим бухлом. А водили не можуть тримати пляшки в машинах. Ні в салонах, ні в багажниках — менти час від часу шмонають. Тому схема виглядає так: коли треба пляшку, водій кладе руку на дах своєї «Волги», повертається обличчям до входу в вокзал і стоїть так хвилину, може трошки більше. Словом, за цей час його маяк повинні помітити ті, кому треба, в даному випадку — я. Але я не хочу світитися, казав уже, тому сидітиму в залі чекання. Ви по черзі стежите за таксистами, і тільки-но знімете пароль, риссю до мене. Я передаю пляшку, ви відносите, отримуєте гроші, приносите мені. Це добре, що вас троє — примелькатися не встигнете. Так доти, доки все не розпродамо. І на сьогодні норму, вважайте, зробили. Побачимо, як піде, і завтра, може, більше встигнемо. Запитання?

— Теє… коли розрахунок? — поцікавився Заєць.

— Ти ще нічого не зробив і не заробив, а вже питаєшся за гроші. Соромно, юначе. Не сци, ми ж сюди повернемося — розрахуюся, як домовилися. Погнали, хлопчики, працювати треба.

На вокзалі, здається, народу ближче до вечора побільшало. Ми примостилися біля входу, і Коля показав нам чотирьох потрібних нам водіїв. І додав — вони можуть від’їжджати, приїжджати, за всім цим треба стежити і бажано при цьому не клацати жалами. Є ще кілька постійних клієнтів, але, видно, сьогодні не їхні дні. Так заодно ми дізналися, що, виявляється, київські таксисти поділили між собою вокзал. Неофіційно, певна річ, але вони домовилися так: раз вокзал належить до місць, де є постійний заробіток, і тут завжди при бажанні можна зробити план, не може бути так, щоб одні паслися на вокзалі постійно, а інші не могли тут навіть припаркуватися після того, як привезли пасажира з міста. Тому складено неофіційний графік, згідно з яким одні машини товчуться тут у понеділок, інші — у вівторок, і так далі. Хто порушує без дозволу, тому не позаздриш. Найбільш зацікавлені домовляються з диспетчерами, і ті на якійсь час зовсім лишають без замовлень.

Тоді я слухав, розвісивши вуха. А років через десять, коли в нас уже з'явилися приватні таксопарки, зрозумів — адже це все відбувалося в умовах, коли таксомотори були державними і працювали на державну кишеню. Виходить, керівництво таксопарків усе це знало — не могло не знати. І відбувалося все це не перший день, не перший місяць, не перший рік. Так що в мене потім був не один привід подумати, скільки всього корисного і повчального відкрилося для нас, пацанів, за той травневий вівторок.