Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

Не знаю, що заважало нам тоді сісти у зелений вагон, доїхати додому без квитків, переконавши ревізорів, якщо вони зайдуть, що у нас покрали всі гроші, потім повернутися по домівках — і хай там що буде, те буде. Але в останній момент ми таки лишалися на платформі.

Можливо, після тих годин, проведених на київському вокзалі, я перестав любити вокзали взагалі. Хоча потім у моєму житті, як і в житті кожної людини, було досить багато вокзалів. Завжди різних, але так само завжди однаково гамірних, брудних, задушливих, наповнених випадковими людьми і неодмінними циганами, котрі шурхають у натовпі, мов миші, переслідуючи тільки їм відому мету. Після того дня щоразу, коли я потрапляв на вокзал, я намагався чимшвидше звідти вибратися. Нехай потрібний мені поїзд буде через кілька годин, не страшно — я виходив кудись за межі вокзалу, знаходив найближчий скверик чи просто двір із лавою, сидів там, курив, попивав пивце.

Від згадки про пиво по нутрощах розлилося дивне приємне тепло. Але я змусив себе лежати й не піддаватися спокусам. Заплющив очі, аби голова не крутилася, і відразу побачив нас трьох пополудні під розкладом електричок на площі біля приміського вокзалу.

— Ну, так що робимо? — вкотре запитав Свиня.

— Я б помовчав на твоєму місці, — огризнувся я. Терпіти його занудні запитання в мене вже не вистачало ніяких сил.

— І на якому ж це я такому вже місці?

— Через тебе все…

— Що значить — все?

— Все!

— Ти, Мавпо, за базар відповідай!

— А я відповідаю! — розвернувся я до нього обличчям. — Відповідаю! На кого тут усі увагу звертають в першу чергу? На мене, на Зайця чи на чувака в спортивках, у кедах, із сумкою та ще в ідіотській дитячій кепці! На такого довбойоба так і хочеться наїхати.

— Ти знаєш взагалі, що означає «чувак»? Це кастрований кабан, аби ти знав! І базар фільтруй!

— А ти, кастрований кабан, стрілки не переводь! Одягнувся, як опудало, звичайно, що кожен другий тобі пенделя дати хоче. Хоч ходи і кажи всім, що ми не з тобою!

— Ага, значить, ви не зі мною! Ти теж не зі мною, Заєць?

— Чого ви знову завелися? — миролюбно промовив той. — Уже другий день гризетеся…

— А чого він такий розумний! — крикнув Свиня.

— А чого він такий дурний! — не зміг промовчати я.

— Так, хоре, пацани, давайте дружити! — за звичкою став між нами Заєць. — Справи у нас херові, без ваших сварок тоскно. Треба щось вирішувати.

— Додому я не поїду, — заявив Тихий. — Не поїду — і все! Піду в річковий порт, наймуся матросом на прогулянковий катер. І буду собі по Дніпру плавати.

— Тебе ніхто не візьме, — заперечив я.

— А я скажу, що сирота.

— Не можна, коли батьки живі. Тоді точно помруть, — попередив Заєць.

— Батька, по-чесному, не шкода. Мамку, правда, того… Ну, коротше, придумаю щось.

— Є інший варіант, — розродився Заєць. — Їхати кудись електричками. До Вінниці чи до Рівного, наприклад.

— А там що? — поцікавився я.

— Нічого. Доїдемо — побачимо. Може, до когось у селі найнятися на городі допомагати. Я знаю, таке робиться.

— Працю неповнолітніх у Радянському Союзі використовувати заборонено, — бовкнув Тихий. — По телевізору казали.

— Ага, дивися, як по селах законів дотримуються. Селюки на городах із ранку до ночі, а то ще буває з уроків їх знімають буряки сапати.

— Ти хочеш буряки сапати? — здивувався я.

— А ти чого хочеш? — в тон мені відповів Заєць. — Де ти грошей на харчі візьмеш і взагалі?

— Ти думаєш, нам хтось платити буде?

— Домовитися можна. Не жити ж тут на вокзалі, наче цигани. Або як оно він…

Литовченко кивнув на жебрака в інвалідній колясці, який, поки ми гарикалися між собою, невідомо звідки виїхав до входу в метро.

Тоді ми дуже рідко бачили жебраків. На міському базарі їх у нашому дитинстві взагалі не було видно так, не те що тепер. Між рядами ходили хіба що непомітні бабці, старенькі дідусі у засмальцьованих військових френчах і посинілі від постійного забуху неохайні алкоголіки. Вони пошепки випрохували в базарувальників копійки або чогось поїсти, їм швиденько щось давали, і вони зникали з очей, наче їх тут і не було зовсім. Ще побирони іноді ходили по квартирах, називалися погорільцями, показували кількох явно циганкуватих дітей і так само чогось просили. Однак за такі речі міліція хапала відразу, не думаючи довго, тому радянські жебраки намагалися поводитися дуже обережно.

У великих містах жебрацтво за тих часів було більш явним. Тоді, з самим початком перебудови, звичайні люди ще не зовсім відчували зміну часів. А ось жебраки та бомжі просікли це одними з перших, якщо взагалі не першими. На світ Божий із підвалів та захаращених квартир, перетворених на трущоби, вони потрошку повилазили на поверхню. Тому поява одинокого жебрака, особливо на вокзалі, не викликала подиву, гніву чи огиди перехожих.