Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

Кажуть, що собаки відчувають страх інших живих істот краще, ніж будь-які тварини. Особливо це стосується людей. Не знаю, так воно чи ні, але бульдог, порівнявшись із нами, загарчав.

— О, здоров, пацани! — широко посміхнувся Йоржик, і в роті в нього блимнула металева фікса. Компанія зупинилася, але поки що прогнози не справджувалися — обступати нас вони не почали. Та й вигляд мали цілком миролюбний.

— Чому не в школі? — запитав Перший Близнюк, хоча з його вигляду і тону запитання було ясно — його це зовсім не цікавить.

— Канікули, — вичавив із себе Свиня.

— Так нема ще канікулів, — розвів руками Другий Близнюк. — Прогулюємо, Барамізін? Ти ж Барамзін?

Запитання стосувалося Тихого, і він непевно повів плечима.

— Не Барамзін я…

— А хто? — вишкірився Перший Близнюк. — Заміж вийдеш — точно будеш Барамзіним. Ти звикай, Барамзін.

— Чого це я заміж буду виходити?

— А ти не хочеш? — брови Першого Близнюка скочили вгору. — Ти не хочеш заміж?

— Може, він підор? — Чурбан цвиркнув крізь зуби слиною, і влучно — просто Свині під ноги. — Чуєш, чувак, ти не підор?

— Чого пристав до пацанів? — миролюбство Йоржика виглядало явно награним. — Нормальні наче пацани. З Оболоні чи Дарниці. Ви з якого бугра, пацани?

— З Дарниці, — промовив я. Говорити цим київським гопникам, що ми насправді з Ніжина, не виглядало розумним рішенням. До того ж, я поспішив хоча б щось сказати, аби Свиня знову не ляпнув якоїсь дурні стосовно Носівки чи Броварів. Нарешті, сказане мною виглядало правдою: на цю хвилину ми справді приїхали з Дарниці.

— Бач, пацани з Дарниці. На рубля не виручите, пацани? — перейшов до справи Йоржик.

— У нас нема, — традиційна відповідь на подібне традиційне запитання.

— І в Барамзіна нема? — Йоржик втупив погляд у Тихого.

— А чого я Барамзін? — ніяк не хотів розуміти жартів Свиня.

— Тому, що в тебе точно руб є! — очі Чурбана ще більше звузилися, а близнюки тим часом уже почали обступати нас, аби в разі якщо слова не подіють, вдатися до вагоміших аргументів.

— Та ну, мужики, ми правда голі, — зачастив я, намагаючись уникнути процедури обшуку. — Нема чого робить, так оце шаримося тут. Родаки дістали по самі помідори, кругом засідка. Ми ж вам не цеє, нічого…

— Не вистачало, аби ви нам були щось винні! — гаркнув Чурбан, і ніби на підтвердження його слів бульдог гавкнув, пустивши з обвислої нижньої губи тягучу слину. — Точно нема? А як ми пошукаємо?

Замість слів Свиня мовчки вивернув кишені своїх спортивок. Вигляд у нього при цьому зробився таким кумедним, що Йоржик не витримав — заржав, решта підхопила. Я так само дозволив собі кволо посміхнутися, а Тихий потрусив порожніми вивернутими кишенями та ще й розкарячив при цьому ноги.

— Добре, живи, Барамзін! — милостиво дозволив Перший Близнюк і компанія поволі пішла далі прогулянковим кроком. Вони йшли алеєю і нарешті зникли за деревами. Заєць голосно видихнув і витер тильним боком долоні лоба.

— Х-ху, бля, аж зопрів увесь. Думав, зараз трусити почнуть.

— Пронесло, — погодився Свиня. — Козли київські. Тут сидіти небезпечно, пацани, тікати треба.

— Так ми й без того втекли, куди ж іще, — буркнув я, забираючи куртку з землі та вкладаючи її в рюкзак. — Давайте просто кудись за кущі зайдемо, чи що. А то правда без бабок лишимося, ну їх у пень…

Ми швидко зібралися, причому свиню-скарбничку Заєць залишив тут, на березі. Пошукавши, знайшли, як нам здалося, затишну місцинку і десь півгодини пересиділи там, перемовляючись для чогось впівголос. Потім, вирішивши, що більше нічого не загрожує, вийшли зі свого сховку і подалися до виходу. Після цієї зустрічі нам у Гідропарку перестало подобатися.

Уже на підході до метро Свиня раптом штовхнув мене в бік, кивком голови показуючи на кіоск з написом «Вода».

— Ну?

— Відчинився. Заходили — зачинений був.

— То й що?

— Нічого. Просто пепсі хочеться. А там, я бачу, є. І пепсі, й он наче «Байкал» [38] «Байкал» — безалкогольний напій у СРСР. Вважався «нашою відповіддю» пепсі-колі. стоїть…

Корінним киянам ніколи не зрозуміти цієї спокуси гостей столиці, особливо — двадцять років тому, коли практично ніде, крім Києва, не продавали «Пепсі-колу», напій за нашими мірками дорогий — аж цілих шістдесят копійок, на двадцять копійок дорожче за журнал «Перець». Та від цього пепсі не ставала менш бажаною. Навпаки — я вже уявив собі, як відкриваю червоно-синю пляшку з фірмовим написом на кришці, як роблю перший ковток, нехай вона навіть виявиться теплою, зараз це не має особливого значення.