Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

Ми із Зайцем швиденько покидали наші нехитрі пожитки в рюкзаки і за хвилину вже були готові рухатися далі. Генка, роззирнувшись, наче шпигун, швиденько зачинив гараж, потім поліз у сумку і витяг невеличкий пакунок.

— Оце ось вам… за хорошу поведінку. Мамка бутербродів із собою дала. Ніколи не беру, а тут попросив. Так що ви цінуйте, пацанчики, людську доброту.

— Вік не забудемо, — буркнув Свиня, першим потягнувшись до пакунку.

— Та я ж бачу, чувак, що в тебе найкраща пам'ять, — промовив мій родич, і я відчув — вони не подобаються один одному, причому не сподобалися ще від учора. Так буває між людьми: з першого погляду розуміють, що не хочуть один одного бачити ніколи більше і за жодних обставин.

— Ага, — видно, більше нічого Свині зараз у голову не прийшло, але це в нього натура така — аби його все одно зверху лишалося, нехай навіть і дурне. Власне, так воно завжди й було: гарикатися зі Свинею ніхто не хотів, тому останнє слово залишали за ним. Видно, Генка такий самий, бо ніяк на оте його «ага» не зреагував, запитав тільки:

— Кому куди?

А куди нам? Аби ж я знав, куди. І пацани на мене дивляться, чекають, що я скажу. Бач, коли що, так одразу починається: «Хто тебе старшим назначав?» А коли треба конкретні справи вирішувати, тоді їх немає. Може, зголоднів я, може, спав погано, тільки усі вони та все відразу так почало мені набридати! Головне — день попереду великий, і як воно в нас повернеться сьогодні, ніхто не знає.

— На вокзал, — бовкнув перше, що на думку спало. Правильно, ми ж із вокзалу приїхали…

— Тоді валіть на метро, — мій родич махнув рукою у невизначений бік. — Пока.

— Покєда, — буркнув Тихий, ховаючи пакунок із бутербродами в сумку і застібаючи її.

Так ми і стояли, чекаючи, поки Генка зникне за рогом, а тоді Свиня повернувся до мене:

— Коротше, Мавпо, для чого нам зараз на вокзал?

— Давай на автовокзал поїдемо, теж годиться.

— А на автовокзалі що?

— Те ж саме, що й на залізничному, — в тон йому відповів я. — Ми вирішили в Києві лишатися чи далі тікати? Може, передумаємо і мотнемо назад додому?

Недаремно я це сказав. Якраз у тему. Раптом ці двоє погодяться зі мною, ми спокійно сядемо на електричку, повернемося додому з покаянними головами. Нам же нічого не зроблять. Скажемо: бачили вбивство, перелякалися, Куйовду знайдуть і засадять. На зону або, швидше за все, в дурдом, там йому місце.

Але Куйовда — одна справа. Рудика, а тим більше Стародуба ніхто нікуди не посадить. Ну, може, Стародуба й посадять, тільки не зараз. А Рудика — того ніколи. Згадка про них знову відбила раптове бажання повертатися, і по очах Литовченка й Тихого я бачив — вони думають десь так само. Значить, варіант «додому» відпадає.

— Чого мовчите?

— Ти кажи, — подав голос Заєць.

— От я і кажу — на вокзал. Подивимось, куди поїзди ходять. Може, кудись можна електричками доїхати. Я знаю, так катаються люди, з пересадками. Коротше, куди нам краще — там і побачимо. Годиться?

— Ну нехай, — знизав плечима Тихий, — тільки треба із собою щось робити, бо зачухані ми такі — перший же мент загребе.

— Особливо тебе у твоїх спортивках, — вставив Заєць.

— Ти, школяр, на себе дивись, — образився Свиня.

Справді, ми втрьох являли собою досить дивну компанію. Я — припустимо, одягнений по-вуличному, мої чернігівські джинси не надто в очі кидаються. Але поруч із цими двома навіть я виглядав підозріло. Литовченко так і не перевдягнув свій коричневий шкільний костюмчик, під яким була блакитна трикотажна сорочка «Каштан». Із рюкзаком за плечима пацан у шкільному костюмі був схожий тільки на втікача. Ну, про Тихого я вам уже говорив, це взагалі картина Рєпіна «Припливли». Я дивуюся, як на нас досі ніхто уваги не звернув. У такому вигляді тинятися Києвом навряд чи рекомендується. А на вокзалі — якраз.

— Значить, так, — вирішив я. — Рулимо на вокзал, дивимося там, що і як, і якщо нікуди не зриваємося просто зараз, здаємо барахло в камеру схову. Так на нас менше уваги звертатимуть. Годиться?

Варіант, ясно, приймався без особливих заперечень.

— Наступна станція — «Гідропарк», — повідомив металевий голос, і Свиня штовхнув мене ліктем.

— Чув? Гідропарк.

— І що?

— Давай там вийдемо.

— Для чого?

— Погуляємо. Коли ще будемо тут. Хлопці казали, що кльово, каруселі різні…

— Тобі каруселі зараз треба?

— А куди спішити?

Резонно. Тільки початок дев'ятої ранку табло годинника в метро показувало. Ми ж не просто втікачі, ми до того ж, по суті, прогульники. А раз так, то прогулятися треба. Тому, коли поїзд зупинився і двері роз'їхалися в різні боки, ми всі троє вийшли на платформу.