Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Ми так само не знаємо, Ген…

— Коротше, так, Саня, — родич ляснув себе по коліні. — До завтра перебудете в нашому гаражі. Це тут недалеко. Машина не на ходу, батько в гараж по буднях не ходить. Тому до ранку спокійно можете кантуватися там. Одна умова: я вас зачиню ззовні, а рано відчиню, десь о пів на восьму. В школу буду йти, і відчиню. Вдень робіть, що хочете. Бажано, аби ви кудись подалі від Києва звалили, якщо додому повертатися западло. Це все, чим можу…

— А цеє, Ген… Може, хоч десятку знайдеш у своїх?

— Ну ти, Саня, остаточно оборзів. Десятка — це великі гроші насправді. Своїх у мене нема, а попрошу в старих, відразу запитають, для чого. Я збрешу, а вони мені потім іншим разом не дадуть. Ні, тут відпадає. Пожерти можу винести, і то — по-партизанськи. Бо як засічуть, відразу запитають — а кому це, а куди це. Я ж просто так з дому жрачку не тягаю, хіба бутерброди в школу.

— Жерти є що. Може, води якої…

— З крану підійде?

— Годиться.

— Ну, тоді чекайте тут, — Гена підвівся і неквапом посунув додому. Коли він зник за рогом будинку, Свиня зробив категоричний висновок:

— Понтовило київське. Бач, подарунок зробив — пустив у гаражі поспати.

— А в тебе якісь варіанти є? — поцікавився я. Згоден, Генка тут такого нагнав — не розгребти, тільки ж він мій родич, і нєфіг всяким Свиням пургу гнати.

— Пошукав би — знайшов би.

— Отакий ти крутий? Ну так шукав би! Тобі мало ментів на сьогодні?

— Усе, зам'яли, — згорнув він тему. — На сьогодні гнилі базари відміняються. В нас іще буде час.

Не знаю, чи помітили тоді це пацани, але я точно відзначив: скільки ми знайомі, скільки лазили втрьох по району, скільки отримували пиздюлин не тільки від Рудика, а взагалі по життю — жодного разу такого не було, аби ми між собою настільки регулярно гризлися. Могли підколювати один одного, це було. Особливо ми зі Свинею любили Зайця діставати. Він, до речі, не ображався — від нього все відскакувало, ніби м'яч від стіни. А тут за день уже кілька разів готові були один одному в горлянку вчепитися. Нам же разом ще довго бігати, якщо, звичайно, не передумаємо.

Я казав уже — мені передумати раз плюнути. Тут же не в мені справа: така думка всім повинна в голову прийти. Та Тихий, бачу, серйозно налаштований тікати далеко, хоча в нього грошей ні коп'я, а Литовченку до сраки — як усі, так і він.

А загалом хто його знає — може, справді нам не варто повертатися додому, нехай уже тут якось.

Не один — цілий ряд гаражів вишикувався, наче солдати в строю. Поки Гена ходив по ключа, поки шифрувався від батьків, поки вийшов, на вулиці вже встигло стемніти. Ну, не зовсім темно, а так — чи пізній травневий вечір, чи рання травнева ніч. Генка сказав, що нам це якраз на руку. Біля гаражів уже ніхто не крутиться, а раз так, то нас не побачать.

Воду він набрав з-під крана у дволітрову банку, яку замість капронової кришки накрив якоюсь не дуже чистою ганчіркою і перемотав ниткою. Причому те, що він цю банку нам виніс і батьки не звернули на це увагу, мій родич подавав не інакше, як подвиг, гідний звання Героя Радянського Союзу. І поки ми йшли до гаража, грузив нас інструкціями:

— Світло не вмикайте. Там є, але не вмикайте. Десь сторож крутиться, йому наш кооператив платить, аби він усе це охороняв. Там такий дядько трошки збуханий, але зараз нічого — нема де брати, так що він поки сухий. І каже — звик. Скільки там після Указу пройшло, два тижні, більше? А він, бачте, звик, хе-хе… Ну, це так. Значить, світло не вмикати. Помітить щось — ментів викличе. Взагалі намагайтеся там поменше вовтузитись. Сіли і сидіть тихенько. І по можливості не говоріть — сторож може почути…

— Дихати можна? — не витримав Свиня.

— Ти, коли такий розумний і розумні запитання ставиш, так можеш спати десь під деревом. А я з вами тут не жартую.

— Та ясно, Ген, ясно, — поспішив втрутитись я.

— Отак. Думають — я тут жартую з ними і приколююся, на хрін…

Їхній гараж нічим не відрізнявся від таких самих залізних споруд із трикутними дахами. Стояв він якраз по центру, затиснутий між двома такими самими. Правда, гараж, родичів виявився якимось облупленим, а ті, що притискали його з двох боків, навіть у сутінках виглядали більш доглянутими і навіть недавно пофарбованими. Генка трохи поморочився з висячим замком, бурмочучи щось про «систему ніпель» і матюкаючись крізь зуби, але нарешті прочинив двері й жестом звелів нам заходити. Потім зайшов сам і причинив двері.

Тут справді було темно. Контури «Жигулів» ми бачили, я навіть наштовхнувся на машину, бо заходив першим. Але поза машиною місця всередині виявилося не так уже й багато. Вона стояла точно по центру гаража, а з обох боків вільно могло поміститься тільки по одній людині. Дорослій чи пацану — без різниці.