Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— У Бровара-ах, — протяг він. — Ото понаїдуть із Броварів, а потім… — що потім, він не договорив, ще раз обвів нас поглядом і насварився кулаком: — Паняйте звідси, поки я добрий. Повбиваються тут, а потім мені сидіти за вас…

Довго припрошувати нас не треба — рвонули з місця, наче норматив з фізкультури здавали. Штовхаючись, заскочили у вагон електрички, що якраз підійшла, і тільки коли за нами закрилися двері, перевели подих і пролізли всередину, вислуховуючи претензії від тих, кому ми зважали жити своїми рюкзаками.

— Ти чого про Бровари ляпнув? — просичав я на вухо Свині.

— А що — Носівку треба було сказати? — так само неголосно відповів він. — Везе ж нам сьогодні на ментів, а скільки їх ще буде! І до чорта ж їх, блядь…

Над нашими головами після цих слів почувся обурений вигук:

— Ви дивіться — такі шкети, молоко на губах не обсохло, а вже матюкаються на людях!

Я озирнувся і побачив високого сивого дядю в окулярах із товстими скельцями і сірому костюмі. Скельця хижо блимали на нас, і мені знову стало не по собі.

— Міліцію треба викликати! — підхопив його неприємний жіночий голос. Я не бачив, хто там кричить — тітку закривав собою наш сивий «вихователь». — Уже зовсім порозпускалися!

— А ви ще скажіть, шановна, що при Сталіні такого не було! — озвався з натовпу молодший голос.

— Ти, синок, щось про Сталіна знаєш? — стрепенувся сивий і відразу втратив до нас інтерес. — І про те, як і що при ньому було? Між іншим, п'яні в громадському транспорті при ньому не їздили і шпана не матюкалася! Всі батьків поважали!

— Де ви п’яних побачили? — поцікавився той, кого я подумки вважав своїм заступником. — Горбачов з цим ділом бореться!

— Ти, синок, мені Горбачовим не тикай. Ми ще всі з ним хлебнемо, ось побачите! Те, що оці засранці в метро матюкаються — ще півбіди.

— Бачите, ви теж слова всякі говорите!

Електричка зупинилися і я тихенько скомандував:

— На вихід! Бігом!

Заєць, який стояв ближче до дверей, рвонувся першим, таранячи натовп. За ним посунув Свиня, я замикав процесію і вистрибнув під прокльони пасажирів у той момент, коли двері зачинялися.

Ну що за день сьогодні!

— Ми взагалі правильно ідемо? — запитав мене Заєць, наче нічого не сталося. Про це якось не думалося — нам хотілося швидше втекти від мента, тому ми заскочили в першу-ліпшу електричку. Роззирнувшись, я побачив покажчик станцій і зрозумів — Литовченко хоч і гальмонутий трохи, але тут цілком правильно зауважив. Ми їхали в протилежний бік, і станція, на якій ми вийшли, називалася «Політехнічний інститут». Як на зло, тут-таки я побачив стрілку, яка показувала — звідси можна вийти до зоопарку.

Цей зоопарк нас явно переслідує.

Сівши в інший поїзд, ми ви рішили не привертати до себе уваги, і хати далі мовчки. Тому до «Комсомольської» нас ніхто не чіпав І ми так само нікому не псували життя.

Біля виходу з метро ми знайшли одиноку будку телефону-автомату. Номер я знав — хоч ми й не їздили до родичів давненько, та мамка час від часу дзвонила до них у різних справах, і телефон великими цифрами був записаний на обкладинці телефонного довідника. Досі дивуюся, як це мені з моєю поганою пам'яттю на цифри вдалося запам'ятати саме цей номер.

Кинувши в щілину дві копійки І вже набравши перші цифри, я несподівано зупинив палець у кружальці набірного диску.

— Тихий, дзвони ти.

— А чого я? Твої ж родичі…

— У тому-то й уся фігня. Вони мій голос можуть упізнати. А ти для них людина стороння. Попросиш Гену, якщо запитають, хто, скажеш — однокласник чи ще щось. Тільки не кажи, що ти з Носівки чи з Броварів.

— Іди ти в пень!

— Сам іди. Коротше, покличуть Гену, ти мені відразу трубку передаси. І все, далі я вже сам.

Свиня знизав плечима і втиснувся до мене в буду. Я набрав номер до кінця, а коли загуло — передав йому трубку.

— Ало, а Гену можна? — видав Тихий, коли на тому кінці, очевидно, зняли трубку. Помовчавши, промимрив у трубку: — Треба. Драстуйте… Та я цеє, зі школи… — знову кивнув і тицьнув її мені: — Пішла гукати, зараз підійде.

— Ти чого не поздоровкався?

— А чого мені з ними здоровкатися?

— І то правда… — тут у слухавці почулося «Ало!», і я швидко заговорив: — Гешко, привіт, це Саня. Ти мене не перебивай, тільки скажи — впізнав чи ні?

— Упізнав, — почулося після паузи. — Ти…

— Далі слухай: дзвонила вже вам моя мамка?

— Ну… дзвонила. Ти…

— Раз дзвонила, значить, усе ясно. Ми тут біля метро. Будь другом — не закладай нас своїм. Скажи, де ви живете, як туди їхати і через скільки й куди ти вийдеш до нас. Побазарити треба, там є певні проблеми.