Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Грошей малувато, — вперто гнув своє Свиня. — І документів нема.

— Бабки спробую в родичів перехопити.

— Ти їм здаватися будеш? Тоді нас точно за яйця — і назад додому.

— Та нє… Генка, думаю, свій пацан.

Коли чесно, я сам не був упевнений у своїх словах. Але слова сказані, й мені хотілося в них вірити.

На платформі стояла лава, і ми присіли на неї. Чекали наступну електричку мовчки. Так само мовчки доїхали до Києва, тепер уже — без пригод.

Годинник на київському вокзалі показував шосту десять вечора. Я й не помітив, як у дорозі минув цілий день. У Києві останній раз я був років два чи три тому, але враження не помінялися — привокзальна метушня мені ніколи не подобалася і, здається, ніколи не сподобається.

Просто з підземного переходу ми вийшли до туалетів. Поруч із ними красувався кольоровий плакат, з якого всім гостям столиці посміхалася дурнуватою посмішкою мавпа, а зверху великими літерами було написано: «Відвідайте Київський зоопарк!» Я тоді не збирався ототожнювати себе з цією мавпою, та щось неприємно відгукнулося всередині, і я демонстративно відвернувся.

Тепер треба згадати, як їхати далі. На метро — це точно. Станція, здається, «Комсомольська». [33] «Комсомольська» — тепер станція «Чернігівська». А звідти ще на трамваї, тільки ось у який бік, хто б сказав. До того ж, я не знав точної адреси, і це ще більше напрягало.

— Почекайте тут, я зайду, — Заєць кивнув на двері туалету і простягнув Свині свій рюкзак.

— Я теж хочу! — заявив той і простягнув мені свою сумку. — Почекаєш?'

— Ні, без вас поїду, — огризнувся я. Краєм ока вже помітив двох ментів, що прогулювалися привокзальною площею, і захотілося чимшвидше забратися звідси.

— Ага, дивись, — Заєць кинув рюкзака мені під ноги, Свиня почепив сумку мені на плече, і вони зникли за дверима сортиру, звідки несло сумішшю сечі й хлорки.

Не було іншого виходу, як перебазуватися під плакат із мавпою і чекати там. Думати ні про що не хотілося, і, мабуть, через це ті кілька хвилин, що пацанів не було, тяглися для мене надзвичайно довго. Нарешті вони вийшли, чомусь дуже веселі. Підійшовши до мене, хитро переморгнулися.

— Ми таке бачили… — почав Свиня.

— Що там цікавого можна побачити, в параші?

— Е-е, чувак, не скажи. Дуже багато цікавого.

— Дядько з цюцюркою своєю балакав, — видав Заєць.

— Що значить — балакав? — не зрозумів я.

— А те й значить: стоїть, значить, вивалив її, дивиться на неї і примовляє — давай, давай, давай.

— Ну, скажу вам, дуже цікаво, — скривився я.

— Хочеш — піди подивися, — запропонував Свиня. — Він там і далі стоїть.

— Рік буде так стояти, — додав Заєць.

— Ну, давайте і ми тут поселимося. Будемо кожен день ходити і на таких дядьків дивитися!

— Ти чого вишкірився?

— Я — нічого! Будемо стояти чи підемо?

— Підемо, — діловито погодився Свиня і забрав у мене свою сумку. — Куди? Ти ж нас ведеш.

— На кудикіну гору, блядь, — я не міг пояснити причину злості, яка ні з того ні з сього накотила на мене. — За мною і мовчки!

— Ти чого тут керуєш? — знову завівся Тихий. — Тебе хто старшим назначав?

— Пішли ви всі…

— А чого ти нас посилаєш?

Стоп, подумки сказав я собі. Як би там не було, як би воно зараз не обернулося, сваритися нам точно не треба. Я розумів причину такого свого настрою: не знаю, як хлопці, а я особисто вже почав шкодувати, що отак зірвався з дому. Нехай яка там матушка не є, нехай десять Рудиків і двадцять Стародубів, хай Куйовда хоч на вокзалі в Ніжині на нас чекає — все одно ми нічого нікому поганого не зробили. Може, хорошого теж від нас не дочекаються. Але ж і зла від нас мінімум, і це — чиста правда. Від кого ми тікаємо і від чого ховаємося, пояснити я не міг. Тому й бісився, а раз бісився сам, то й на інших хотілося зло зігнати.

— Нічого, нічого, — включив я задній хід. — Всі ми сьогодні якось трошки того… Погнали на метро.

Дивно, але до цього часу ми жодного разу не заводили розмову про те, хто скільки разів був у Києві. Для ніжинця українська столиця — звичайна околиця, що там — сто двадцять шість кілометрів. І побувати в Києві — не подія в житті й не подвиг. Ну, хіба що колись уперше проїхати електричкою та покататися на метро. Так от, виявляється, Свиня не був тут жодного разу, прикиньте?

Тому йому все дуже дивно й цікаво. Я сам не так часто катався на метро, не кажучи вже про Зайця, якого батьки колись у третьому класі від профспілки в цирк возили, а перед тим морозивом «Каштан» [34] «Каштан» — київське морозиво, пломбир у шоколадній глазурі. Улюблене морозиво киян і гостей столиці у 80-ті роки. За ним постійно стояли величезні черги. Вважалося в певний період дефіцитним. на Хрещатику годували. Але на стрічку ескалатора я ставати не боявся. Свиня так само не боявся, але ступив дуже обережно, наче на березневий лід річки ставка в Графському парку.