Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Теє, пацани… З бабками голяк… У нас нема заначок, коротше… Десь же заробимо…

— Вітчим на м'ясокомбінаті сторожує — і нема заначок? — витріщився я на нього.

— Він ковбасою бере… М'ясом там… Коротше, бабок я вдома не бачив, тільки м'ясо, ну, сало ще. Може десь і є, хрін його знає. Він жадний, скотина, все на «Жигулі» хоче назбирати. Каже, нема, а сам точно десь заховав. Тільки я, пацани, правда не знаю…

Везти його до Києва і, можливо, далі за власний рахунок мені не дуже посміхалося. Зайцю, я думаю, теж, але виглядало так, що мені доведеться платити за всіх: витрушувати зі скарбнички Юркові накопичення ніколи. Але ради на те все одно не було: товариші у школі, ми раптом опинилися ще й товаришами по нещастю.

— Розберемося, — вдавано байдуже промовив я, розуміючи, що на якийсь час стаю ватажком усієї компанії. Двадцять п'ять карбованців, родичі в Києві — так що без мене гальмонутий стрьомний Заєць і надто вже розумний Свиня далеко не заїдуть. Не знаю тільки, чи вони це розуміли.

Але при першій-ліпшій нагоді я їм збирався пояснити, скільки буде два і два.

А поки що ми поспішали на електричку.

«Довге, зелене, ковбасою воняє», — це загадка про електричку «Ніжин-Київ». Зараз, коли ковбаси та іншої закусі кругом навалом, загадка забулася. А тоді ця електричка чимось на зразок «дороги життя» була. Ну, пам'ятаєте, коли Ленінград німці в блокаду взяли, там по льоду Ладозького озера вантажівки з продуктами їздили. Це ми іще у школі вчили. Тоді, пригадую, зовсім шпендиком був і дуже перейнявся, як люди в блокаду горобців та собак ловили, аби з'їсти. І ще одне — коли матушка нам із батьком макаронів без нічого варила, тільки салом трішечки засмажувала, то примовляла з тихою злістю: «Жеріть, проглоти, жеріть — у блокадному Ленінграді й цього не було».

Ми, звичайно, не голодували. За совка [26] «Совок» — розмовна іронічна принизлива назва Радянського Союзу (скорочено від російського слова «советский»). ніхто офіційно з голоду не помер. Ось тільки старі в мене якісь не такі вродилися: навіть мамка Литовченка, робітниця на заводі без жодних зв'язків та пільг, і то десь шпроти діставала, сервелат до свята і варену ковбасу. Не часто, але таки діставала. Хтось десь їй на чийсь ветеранський чи інвалідський пайок [27] «Інвалідський пайок» — інваліди та учасники Великої Вітчизняної війни в СРСР мали пільги, серед яких — можливість раз на місяць купувати дефіцитні продукти харчування в так званих спеціалізованих відділах чи магазинах. Їх ще називали «спасибі Гітлеру». Там можна було купити гречку, цукор, шпроти, копчену ковбасу та інші товари, не доступні звичайним радянським людям. брав. Про вітчима Свині, м'ясокомбінатського сторожа, я вже казав і взагалі мовчу. А в нас удома болта смоктали. Ну, це я в переносному смислі, звичайно. Але спеціально в чергах за ковбасою чи там маслом матушка не вистоювала. Пощастить — купить ковбаски, не пощастить — рибні консерви в томаті чи олії їмо, сало, суп та борщ вона ще варила з кісток. Я коли першу зарплату отримав, це вже після бурси було, — так рвонули ми з чуваками на Київ, вистояв я там у черзі в гастрономі, купив сосисок тоненьких кілограм і весь кілограм на лавочці в парку зжер, поки чуваки морозивом бавилися. Живіт не болів, нічого, все нормально — «Пепсі» пляшку випив, і порядок.

Це я до того, що за продуктами народ з Ніжина на Київ перся, особливо — по вихідних. Ще у нас така туристична служба була, вони екскурсії до Києва організовували. Постійно повні автобуси, точно кажу. Завезуть людей чи в Лавру, чи на ВДНГ, [28] ВДНГ — виставка досягнень народного господарства в Києві. Тепер — Міжнародний виставковий центр. чи взагалі до музею Леніна, [29] Музей Леніна — триповерховий будинок у Києві, задля побудови якого знищили частину історичної Володимирської гірки. На всіх поверхах розташовувалися експонати, пов'язані з життям та діяльністю Володимира Ілліча Леніна, натхненника пролетарської революції, першого керівника радянської держави. Його перенесли на те місце в 1982 році. До того часу музей розташовувався в колишньому будинку Центральної Ради, тепер — Будинку вчителя в Києві. Зараз у музеї Леніна — культурний центр «Український дім». Куди поділися численні експонати — невідомо. Особливість ситуації в тому, що сам Ленін ніколи в Києві не був, це доведений історичний факт. полазять люди там пару годин, а потім — головне: Центральний гастроном. Чи, якщо водій знає інші місця, де черги менше, — везе туристів туди. Більше кілограму в одні руки не давали, а в гастрономі дві черги: одна в касу, друга — до прилавку. Ось і везли з Києва кіло «Лікарської» чи «Останкінської», [30] «Лікарська», «Останкінська» популярні в СРСР, зокрема — в УРСР сорти вареної ковбаси. В середині 80-х стали дефіцитними. кіло рулету, кіло сиру, кіло масла, кіло сосисок і пляшку «Пепсі-коли» за шістдесят копійок. Такий стандартний продуктовий набір. Іноді матушка давала гроші знайомим, які в Київ їхали, та загалом якось ми без цього обходилися. Не знаю, добре це чи погано. Досі для себе не вирішив.