Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

Чомусь нікому з нас не дивно було побачити тут Вальку, та ще за таким заняттям. Все ясно: десь зранку бухло знайшла, хоча тепер, після Указу, це проблематично. Значить, здоровань приніс. Слово за слово — похмелилася вона добренно, тут її й перемикає. Здоровань робить із нею, що хоче, а Валька раптом прозріває і починається в неї типова п'яна істерика.

Одним словом, картинку, ми побачили повчальну. Ну, за всіх не скажу, а для себе я побачене так визначив.

А тим часом події розвивалися ще швидше.

— Очі видряпаю! — кричала Валька і справді спробувала вчепитися здорованю в обличчя, Той відступив якось повільно. Складалося враження, що він поки не усвідомив зміну обставин. Валька сунула на нього, почала голосно матюкатися, а він лише задкував, застібаючи штани.

— Я ментам скажу! Я все про тебе ментам скажу, падлюка ти такая! Дебіл копчений! — розорялася Валька, і я навіть зі свого місця бачив, як блищать від справжньої люті її очі, заплилі від щоденного бухалова. — Ти де взявся! Думаєш, можна як останню! Гадина ти, гадина, дебіл!

А виглядало, що він і справді дебіл. Або гальмо страшенне. Причому мені здалося, що я його знаю. Таке одоробло ні з ким не сплутаєш, ось тільки де і коли бачив його…

Не реагуючи на Вальчині крики, здоровань — сорочка несвіжа, штани висять мішком, сандалі на босу ногу — нагнувся, і тільки тепер стало видно, що біля стіни валяється дерматинова сумка без ручок. Мужик нахилився, Вальчині кулаки відразу затарабанили по його неймовірно широкій спині. Та він не реагував, запхав лапу всередину сумки, а коли витягнув, то ми побачили здоровенний саморобний ніж.

Справжній різницький тесак, Їй-Богу не брешу. Чимось подібним — я сам бачив — мужики з сіл на базарі м’ясо рубають.

Валька не помічала ножа, вона далі билася в істериці і налітала на кривдника, наче розлючена кицька. Аж тут здоровань простягнув вперед ліву руку, зупинив жінку, зробив якийсь рух — і Валька полетіла до стінки, вдарилась об неї спиною, гикнула та просіла на землю.

Здоровань неквапом рушив до неї. Ми далі бачили лише його спину.

Мені заціпило. Горло наче хтось лещатами стиснув, ноги приросли до землі і, здається, віднялися. Я боявся повернути голову і подивитися на пацанів, лише просив подумки усіх святих, аби ніхто з них зараз не ворухнувся, не крикнув, не писнув, не привернув до нас увагу цього страшного здорованя.

А він, не довго думаючи, нахилився над Валькою, підняв її так само лівою рукою, і нахромив на ножаку. Не вдарив — саме нахромив. Так метелика булавкою пробивають, коли готують гербарій на урок природознавства.

У мене стало темно в очах. Але це не завадило побачити, як здоровань нахромив її на лезо ще раз, ще, ще. З горла, булькаючи, полилася кров, і здоровань відштовхнув жінку. Та ганчіркою впала на покришену цеглу, волосся закрило їй обличчя. Нахилившись, здоровань витер ножаку об її плаття.

— Мама , — почулося десь поруч, з лівого боку від мене, де приклеївся до стінки Заєць.

Це прозвучало не надто голосно, але в абсолютній тиші, яка раптово настала, навіть пищання комара сприйнялося за виття ментівської сирени. Я хотів присісти, заховатися, але ноги далі не слухалися.

Поруч щось зашурхотіло. Схоже, в когось з-під ноги вивернувся уламок цеглини.

— Мама , — вже голосніше повторив Заєць.

Здоровань, не випускаючи ножа з руки, поволі обернувся. Я вже знав, що побачу: вузенькі, близько посаджені очі, брови, що зрослися на переніссі, м’ясистий ніс, потворну нижню губу. Гриша Куйовда, так його називали. Тихий, який знає все, казав, що в нього діагноз «шизофренія», але в дурдомі його родичі тримати не хочуть. Кажуть, там платити треба, аби за ним хоч якось доглядали, а коли він не в лікарні, родичі за нього пенсію отримують. Плюс ще хтось допоміг влаштувати його на базар прибиральником. Щоранку і щовечора Гриша Куйовда базар мітлою мете.

Я міг би раніше його впізнати, тільки жив Гриша на протилежному кінці міста.

Все це промайнуло в голові блискавкою, поки здоровань-шизик повертався до нас обличчям. І хоча його погляд був затуманений, і я, і пацани знали: зараз він дивиться просто на нас.

Ми не могли зрушити з місця. А він не поспішав рухатися. Дивився просто перед собою, опустивши довгі здоровезні руки вздовж незграбного тулуба, і мій погляд був прикутий не до його потворного обличчя, а до величезного закривавленого ножа, затиснутого в кулак правиці.

Божевільний вбивця дивився не просто перед собою — він таки справді дивився на нас. У всякому разі, в наш бік. Не знаю, чи бачив він щось у цей момент — у його очах і далі стояла каламуть. Але раптом він труснув головою, опустив її, а коли підняв, то я з жахом помітив, що каламуть поволі щезає.