Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Хто-о ту-ут? А-а? — він завжди говорив, розтягуючи слова, до того ж, трохи затинався. Я знав пацанів, які дуже любили його дражнити, бігаючи за ним, передражнюючи його манеру говорити й перекривляючи походон — Гриша Куйовда трохи волочив праву ногу.

Тепер — зуб даю — його погляд набув осмисленого виразу, і він уже не дивися на нас, а й бачив нас. Видно, Заєць теж це зрозумів, бо закричав, уже не особливо ховаючись:

— МАМА!

— Ма-ама, — повторив здоровань і зробив крок до нас.

Цього виявилося досить, аби мене розклинило. Не чекаючи, поки цей страшний чоловік зробить наступний крок, я розвернувся і рвонув недобудованим коридором прямо, потім — ліворуч, через якійсь отвір, ще стрибок — і ось я вже мчу, перетинаючи шкільний стадіон по діагоналі, а за мною — і я чую це! — несуться стрімголов Свиня і Заєць, Ігор Тихий і Юрко Литовченко, причому таких рекордних забігів від нас не міг добитися навіть фізрук.

Ми один за одним вибігли за територію школи, а далі — де тільки сили взялися! — почали петляти між будинками, аж поки не оббігли весь мікрорайон і не опинилися біля старої котельної. Там був невеличкий зарослий бур'яном квадратик землі, де ми щовечора зкурювали чергову цигарку.

Дивно, але цю територію, крім нас, чомусь ніхто на районі не засвоїв. Тому ми вважали її своєю. І ноги самі принесли нас сюди, хоча повної безпеки тут, за котельною, бути не могло.

Але тепер для нас не було безпечного місця не лише в районі, а й, за великим рахунком, у цілому Ніжині.

Першим відсапався і прийшов до тями Свиня.

— Бачили?

— Ні, не бачили, — огризнувся я. — Таке дурне питаєш, як сам.

— А ти чого обзиваєшся?

— Нічого! Бачили, бачили, і що тепер?

— Вішатися, — цілком серйозно промовив Свиня. — Цей псих нас розгледів і заріже. Зловить і заріже. А йому нічого не буде, бо в нього довідка з дурдому. Хіба назад у дурдом зашлють.

— До ментів треба йти.

— І тебе менти захистять? Мавпа ти, Мавпа, сам дурніший за мене, а людей нормальних обзиває. Сам подумай: Куйовду вони не посадять, це сто пудів. Зате тебе як свідка кругом затягають. Поки тягатимуть, Куйовда з дурдому втече і кожному з нас голову відріже. Знаєш, які вони, ці психи, настирні? Он мені мамка розповідала, у баби в селі такий живе один — так він курей ріже. Може серед білого дня зайти у двір і зарізати курку. Його пиздять, тільки він до болю не чутливий. Дільничний нічого зробити не може, родичів у того нема. Віддавайте, каже, люди ото йому курей, хай їсть. Що ти думаєш — почали віддавати. Він у ті двори, де йому віддавали, більше не ходив. Тепер, кажуть, у сусіднє село пішки по курей ходить. Лікарям він не потрібний, мати померла, вбивати не можна — посадять. Бачиш, як воно буває…

— Для чого ти це розказав? — я відчув, що ще трохи — і Свиня, який завжди все знає, отримає від мене по пиці.

— А портфелі там лишилися, — подав голос Заєць.

Справді, я щойно це помітив. Сумка Свині і далі висіла в нього спереду живота, а наші із Зайцем портфелики лишилися на місці, де вбили жінку.

— Повернемося? — запитав Заєць.

— Ти нормальний? — я постукав себе пальцем по лобі.

— Значить, їх знайдуть менти, — заявив Свиня. — Тим більше лишатися тут не можна.

— Де — «тут»?

— Ну, в місті. Кажу — валити звідси треба. Дивіться сюди, пацани, і ви зрозумієте, що я правий, — він загнув одного товстого пальця на правій руці. — Значить, Рудик — раз. Стародуб — два, — загнувся другий палець. — Хоч так, хоч так від цих монстрів ховатися. І цей шизоїд — три, — він загнув третій палець, потім розчепірив їх і тицьнув просто мені під носа. — Мало тобі? А ти кажеш — менти. Тут засідка без варіантів. Як не шизик вистежить, так менти знайдуть, бо в портфелях ваші довбані щоденники. Як не менти, так блатота Стародуба. Як не вони, так Рудик, хоча це не такий страшний варіант. Коротше, звалюємо, поки нас не шукають.

Тоді його доводи, доводи п'тнадцятирічного пацана, видалися нам усім логічними і беззаперечними. Після побаченого, після тих патьоків крові на без того брудному платті Вальки-алкоголічки і на здоровенному лезі ножаки Гришки Куйовди власні квартири не видавалися надійними схованками.

До того ж, як загружав тут один крендель по телеку, у такому віці половині хлопців і третині дівчат хочеться одного разу втекти з дому. Потрібен тільки поштовх.

Ну ось, хоч через двадцять років мені хтось розжував, чому інші варіанти нами тоді навіть не обговорюватися.