Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

Діяти треба було швидко. Тікати вирішили спочатку до Києва, там у мене троюрідний брат живе, Генка. Не знаю, яка від нього користь, але в Зайця і Свині в столиці родичів не було, і навіть знайомих. Усі або по Ніжину, або по селах, або на крайняк — у Чернігові. Правда, я Генку років два не бачив. Бо це по батьку рідня, а старий нас тоді вже покинув. Точніше, мамка його тоді за водяру остаточно вигнала, і він кудись на Північ злиняв. Сказав — підніму копійку, приїду, покажу, тоді поговоримо. Ну, це не має відношення до того, що я зараз згадую, але виходило так, наче Гєнка вже й не зовсім родич. Це нічого, я ж його знаю, навіть були колись у нього вдома з ночівлею. Мамка тоді мене для чогось вирішила в цирк і в зоопарк зводити. Років десять мені тоді було, чи одинадцять, та дорогу до Генчиного дому я знайду.

Коротше, спочатку до Києва. Далі — бажано на якомусь поїзді кудись подалі. Географії ніхто з нас не знав, та в Ніжині не всі поїзди зупиняються, зате з Києва, з вокзалу — на всі чотири сторони.

Спочатку ми порулили до мене. Вирішили краще весь час разом триматися, бо по одному нас швидше відловлять. Коротше, я знав, де в матушки гроші лежать. У шафі, під наволочками, відшукалося чотири червоних «десятки» і один фіолетовий «четвертак». [24] «Четвертак» — радянська купюра вартістю 25 карбованців. Мала фіолетовий колір. Подумавши, я взяв його, швидко перевдягнув коричневу форму на джинси і синю картату сорочку. Потім знайшов старий батьків рюкзак, із яким він на рибу ходив. Усередині там усе рибою провоняло, та хрін із тим. Запхав туди болонієву куртку-вітрівку, зелену спецівку, теж від старого лишилася, зверху кинув зубну щітку. У холодильнику сиротою стояла банка рибних консервів. Тепер не пригадую, здається, салака в маслі. Подумавши трохи, жбурнув її до інших речей. Туди ж доклав ножа — мамці нехай залишиться один, два їй забагато. Здається, все.

Дивно якось тоді видалося. Та й зараз дивуюся: стільки речей, здавалося, вдома є, а взяти втікачеві, який біжить, звісно, назавжди, особливо немає чого. Я ніколи не прив'язувався до окремої речі, не було в мене нічого аж такого дорогого, без чого я не міг би втекти з дому. І все ж таки, зібравши нехитрі пожитки, я став посеред великої кімнати і зітхнув. Ну, все, прощавай, квартиро. Де тепер Саня Макогон спати буде?

— Візьми шкарпетки і чисті труси, — почув за спиною голос Свині. Мудак мудаком, а таки справді часом розумні речі говорить. Порившись у шафі, знайшов свої випрані шкарпетки і труси, заквітчані ромашками. Кинувши це все в рюкзак, я зав'язав його, закинув на плече.

— Ну, погнали?

Прозвучало це якось непевно, але спогади про кров були досить свіжими, тому я труснув головою, проганяючи останні прояви нерішучості, й першим ступив до дверей.

— Записок писати не будемо? — поцікавився Заєць.

— З дороги телеграму дамо, — заявив Свиня, і знову вкотре за день я з ними погодився.

Жили ми практично поруч, і пацани витратили на збори приблизно стільки часу, скільки я. Правда, у Зайця не знайшлося рюкзака, тому він узяв круглу сумку — «діжку», [25] «Сумка-діжка» — настільки модна, наскільки ж незручна сумка у формі діжки на шлейці через плече. З нею заборонялося навіть один час ходити до школи через непристосованість до носіння підручників. Зате не мати її було верхом легковажності. зроблену з ганебного жовтого дерматину. Туди він поклав спортивний костюм, потім знайшов на кухні каструлю з котлетами і всі їх виклав у літрову банку. За котлетами в сумку помандрувала чвертка хліба. Якось дивно глянувши на нас, він зник у іншій кімнаті і повернувся з глиняною свинею-скарбничкою. Тихий ніяк на це не зреагував.

— Отут щось дзенькає, — Юрко потрусив скарбничку, всередині справді відізвалися брязкотом монетки. — Куди їх тільки дівати. В мене гаманця нема, а в кишені пересипати — жлобство.

— Скільки там? — поцікавився я.

— Хрін його знає. Взагалі я на мопеда збирав.

— По копійці?

— Стара сказала — коли буде половина, вона решту додасть.

— З яких це ти надходжень збираєш, чувак? — не витримав Тихий.

— Ну… То мати празникового коли дасть, то баба, то булочку в школі не з'їм, то пляшки десь здам…

— Тепер нема вже кому пляшки приймати, — перебив його Свиня, і мене після цих слів пересмикнуло. — Бери оце все із собою, десь по дорозі буде нагода — ножем повиколупуємо. Готовий? Тоді давайте до мене.

Свиня збирався довше за нас. Він спочатку натягнув штани, пошиті спеціально на нього в ательє, потім рішуче зняв їх і вбрався у трикотажні спортивні штани та кеди. Потім одягнув білу футболку, але подумав — і зняв її, вибрав іншу, синю, з якимись не нашими літерами на пузі. Такі футболки продавали цигани на вокзалах. Викинувши зі шкільної сумки книжки, запхав туди светр, білу кепку з пластмасовим козирком, туди ж відправив замотаний у газету шматок сала і пару праних шкарпеток. Більше нічого не влазило. Коли все було готове, Тихий винувато подивися на нас.