Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

А тоді нам пощастило, що понеділок і народу в денній електричці майже не було. Ми ж не за продуктами їхали — тікали світ за очі. Тому, виходить, загальні проблеми — купити ковбаси і нажертися — нас не обходили.

Проблеми виникли інші. Причому — відразу, тільки ми вмостилися на жорстких дерматинових сидіннях.

— Обережно, двері зачиняються! Наступна станція «Червоні партизани!»

Електричка рушила, і тут ми побачили, як Свиня перемінився в обличчі. Зуб даю — він тепер виглядав більш переляканим, ніж годину тому, коли на наших очах божевільний жінку ножем різав.

— Бля, пацани, влетіли ми…

— Куди? — не зрозумів Заєць.

— Туди! — Свиня спересердя ляснув стиснутим кулаком по товстому склу вікна, так ляснув, що воно, бідолашне, аж тихенько дзенькнуло.

— Вікно розгатиш, — проговорив я.

— Та хрін уже із ним! Ми, мужики, документів із собою не взяли. А куди людина без документів? На який БAM [31] БАМ — Байкало-Амурська залізнична магістраль, «культове» радянське будівництво на півночі Росії. Грандіозний проект поглинув купу грошей, в результаті визнаний неефективним. На БАМ масово вербувалися люди з метою заробити — заробітки там були справді високі. вербуватися?

Про можливість вербовки на БАМ ми вже почали говорити по дорозі на вокзал. Там, казав Тихий, зайва людина зайвою не буде. І на вік не особливо дивляться.

У мене все впало. Точно, бляха! Ніхто з нас навіть не думав про документи. Хоча, з одного боку, які в нас документи і де? Паспортів іще нема ні в кого, бо їх тільки в шістнадцять років видають. Комсомольські квитки — так ми не комсомольці. Заєць ніколи про такі речі не думав, а ми зі Свинею тут якусь дивну принциповість виявили. Зовсім нам, до речі, не властиву. Не те щоб нас у комсомол [32] «Комсомол» — єдина в Радянському Союзі комуністична молодіжна організація, членами якої, на відміну від КПРС, зобов'язані були стати всі хлопці та дівчата віком після 14 років. Головне — обов'язкова сплата комсомольських внесків, через що комсомол вважався дуже багатою організацією. З комсомольців вийшли нинішні керівники урядових і комерційних структур. не приймали. Тут як раз навпаки: в них план був, усі школярі підліткового віку стовідсотково мусили вступити до ВЛКСМ. Нас навіть охоплювали шефською комсомольською роботою. Була така Людка, аж цілий комсорг школи, у модних прозорих гольфах ходила. Комсомолець Арутюнов усе за нею упадав, хоча та від нього була на два роки старша. Коротше, нас трьох час від часу на загальні комсомольські заходи заганяли, тільки на нас це мало діяло. Я сказав: «Не хочу», а Свиня за мною повторив. Нічого ми нікому не хотіли довести, навіть у думках не було — просто не хотіли.

Ламало все це. Ламало і харило.

Значить, комсомольських квитків у нас нема. Є так звані учнівські та ще — приписні свідоцтва з військкомату. Правда, свій учнівський я десь посіяв, зате приписне, зараза, на видному місці вдома лежить. Там ще свідоцтво про народження є — теж серйозний документ.

Словом, влипли ми по саме не журись. Втікачі, мать їх так: на трьох п’ятнадцять карбованців — по троячці з гаком за квитки викласти довелося, ну, скільки ще там у Зайця в скарбничці — хай десятка. Значить, десь близько четвертного на три рила, дев'ять котлет, банка рибних консервів, шматок хліба й жодного документа. З такими розкладами добіжимо ми до першого патруля.

Не встиг я про цє подумати — здрасьтє, я ваша тьотя! У вагон заходять два менти у формі. Я тоді звань не розрізняв, але не офіцери — точно. Обидва молоді, вусаті, в обох мордяки такі тупі — хоч об трактор бий. Ми принишкли, а парочка стала в дверях, роззирнулася — і просто до нас.

Тихий біля вікна сидів, так відразу демонстративно повернувся, втупився в пейзаж за склом, і так уважно почав ліси й поля роздивлятися, наче ніколи нічого цікавішого не бачив. Литовченко почав своїм худим задом об сидіння тертися і нервово пальцями перебирати якісь невидимі простому оку предмети. Я просто опустив голову і приготувався до найгіршого.

— Здоров, орли! — почулося над головою, і менти вмостилися біля нас, посідали навпроти один одного. Заєць щось промимрив, а я далі не наважувався підняти голову. — Куди їдемо?

— Чого мовчимо? Чого не в школі? — запитав другий мент, той, що сів якраз біля мене.

— У нас теє… день короткий… — вичавив із себе Тихий.

— Ну, — несподівано для себе підхопив я. — Теє… Значить… Ну, скоро ж школі кінець. Так чого нас там тримати. Погода яка…