Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Правильно, орел, погода — що треба! — весело погодився перший мент. — Чого вас у школі тримати!

— А їм та школа так треба, як мені оце плясать! — так само радісно підхопив його товариш. — Скажи, орел? — він легенько штовхнув мене ліктем у бік.

— Та ну… — відмахнувся я.

— Так куди їдемо? — не відставав перший мент, і мені здалося — саме це запитання прозвучало серйозно.

— Ти чого, Васю, до пацанів пристав? Їдуть — значить треба. Бач, зібралися, наче на полюс. Рюкзаки в них… На полюс їдемо, чи як?

— Ги-ги, — вичавив із себе Заєць.

— Ну да, на полюс… До баби в Носівку, — говорячи це, Свиня дивився просто на ментів, навіть не кліпнув очима.

Я відчув, як за комір подзюрив струмочок холодного поту. Це значить, якщо менти їдуть далі Носівки, нам треба буде там вийти і чекати наступної електрички. А це ще година часу, якщо не півтори — розклад ми дивилися, але я його не запам'ятав.

— А хто там у тебе баба? Ми самі з Носівки, оце після чергування змінилися, — пояснив мент, і мене остаточно заціпило. Видно, Свиня сам розгубився, бо показав на мене пальцем і бовкнув:

— Це не в мене там баба, а в нього.

Отак! Після всього, що з нами трапилося сьогодні, це була, мабуть, остання крапля. Я відчув. як якась невідома сила піднімає мене і штовхає до виходу — бігти, бігти швидше звідси. Та я таки всидів на місці, навіть отримав здатність говорити.

— Вона не в самій Носівці… Ну, взагалі в самій, але там уже Носівка кінчається. Крайня хата…

— Там стільки крайніх хат, — махнув рукою перший мент. — Добре, орли, пересядьте хтось. Нам тут місця малувато.

Тихий мовчки відклеївся від вікна і сів біля мене. Перший мент зайняв там його місце, другий сів зручніше, дістав колоду карт. Наступні п'ятнадцять хвилин до Носівкрі вони встигли зіграти три рази, причому «дурнем» постійно лишався другий, а перший кожен раз, давши «драчка» напарнику, ржав на весь вагон.

— Станція Носівка, вихід на праву сторону!

Ми приречено піднялися і за ментами вийшли на платформу. Вони не звертали на нас уже жодної уваги, тому можна було в принципі розвернутися і швидко заскочити назад до вагону. Але щось нас стримало — і електричка поїхала далі.

Ми лишилися стояти посеред платформи, розгублені й злі одночасно.

— Добре, хоч квитки дійсні цілий день, — розродився Тихий.

— Придурок, — визвірився я на Свиню. — Таке вже дебільне, далі нема куди! Жлоб!

— Ти чого собачишся? — посунув на мене той.

— Чого, чого! Мало того, що в Носівці нас висадив, так іще на мене стрілки перевів! А якби їм приспічило все це перевіряти? Ти не думав своєю головою?

— А що мені було казати! — огризнувся Тихий. — Що баба твоя, чи моя, чи он його, — кивок на Зайця, — в Києві живе?

— Міг би Бровари хоча б назвати! — не вгамовувався я.

— А якби вони до самого Києва їхали?

— Вони на київських ментів не схожі!

— Багато ти бачив київських ментів!

— Та більше за тебе!

— Ну вас на хуй, пацани! — несподівано заявив Заєць. Ми здивовано подивилися на нього, а він повів далі: — Нікуди з вами не втечеш і ні від кого. Злі ви, наче звірі.

Ми перезирнулися, і Свиня першим пішов на примирення, простягнувши мені руку:

— Все, Саня, тримай краба!

Я ляснув його по розчепіреній долоні, і губи мої самі собою розтягнулися в посмішці.

— Може, так і краще. Це ми, вважай, сліди заплутуємо.

— Точно! — Свині, видно, така постановка питання сподобалася. — Навіть якщо ці менти нас упізнають, то скажуть — вийшли в Носівці й пішли до якоїсь баби, там десь якась остання хата. Поки шукатимуть — день пройде, не менше. А ми тим часом хоп — і на БАМ!

— Всрався вам той БАМ! — відмахнувся Заєць. — З нашими бабками хоча б до Шепетівки доїхати.

— А де це — Шепетівка? — щиро поцікавився я.

— Десь є. Знаю, що є, а де — хрін його…

— А що там? — запитав Свиня.

— Де?

— Ну, в Шепетівці тій — що там?

— Не знаю. Але знаю, туди ближче, ніж до вашого БАМу. І поїздів більше ходить.

— Не треба нам у Шепетівку, — категорично заявив я, раптово згадавши, що формально я можу претендувати на роль мозку всієї нашої компанії. — А до БАМу правда не добіжимо. Пропоную так: спробуємо прорватися в Крим.

— А там ми що забули?

— Там, Юрку, море і фрукти. Ще там купа народу різного відпочиває, ніхто на нас уваги звертати не буде. Там тепло, ночувати можемо, де завгодно. З грошима так само щось придумаємо. Хтось казав, що на курортах можна таким, як ми, десь підробити. Дрова шашличникам рубати, квитки за лежаки на пляжах продавати. Там сезон, і ніхто особливо не дивиться, хто і де крутиться. Ну, як вам план?