Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Знаю я ці проблеми, — знову пауза по той бік дроту. — Значить, сідаєте на двадцять шостий трамвайчик із цього боку, дорогу не переходьте. На третій зупинці виходьте, далі, значить, так…

Він пояснював, а я уважно слухав, хоча був певен, що заблуджу — в мене є така штука, як топографічний кретинізм. Це я тепер знаю, як воно називається, а тоді просто міг між трьох будинків заблукати. Але, на диво, ми знайшли зупинку досить швидко. Тоді запхалися з нашим барахлом до трамваю, акуратно заплатили по три копійки і клацнули талончики в компостері — не вистачаю ще тут на рівному місці пригоди знайти. Нічого, на відміну від метро, тут їхали спокійно, хоча й штовхалися.

Як і пояснював Гена, у сусідньому дворі стояла лава. Він попередив, аби у двір не заходили — вікна їхньої квартири туди виходять, а батьки можуть пасти. Ну, прямо так не сказав, просто попередив: вікна, мовляв, на двір, але почекаєте на лавці в сусідньому. Навіть такий тугодум, як Юрко Заєць, усе просік і вирахував чітко. Посідали ми на лаву, наче ластівки на дріт, і сиділи мовчки, аж поки я Генку не побачив.

Нічого так кентяра, відразу видно — київський. Зачіска під «їжачка» — волосся сторчаком, але акуратним таким сторчаком. Кроси на вигляд імпортні, тут легше дістати. Не «адідаси», ясно, але з вигляду чеські, нормальні. Штани — «банани», кавового кольору, такі зараз самі струйові. На футболці якась морда і не по-нашому написано — цікаво, він удома так ходить чи спеціально на вулицю одягнувся.

Генці вже стукнуло шістнадцять, тому не дивно, що він дивився на нас, наче на дитячий садок. Хоча різниця — хрін та ні хріна. Підвівся я йому назустріч, першим руку простягнув, він не потиснув — просто потримав мою в своїй. Але це в нього прикол такий, він із усіма так.

— Здоров.

— Давай обніматися, — буркнув він, і я зрозумів — не дуже радий родич, що в таку історію непевну його втягнули.

— Оце — Юра, це — Ігор, — кивнув я йому на пацанів, і Гена так само потримав у своїй руці руку кожного. Потім для чогось озирнувся і присів на край лави. Свиня відразу підвівся, аби киянину сиділося зручніше, ми із Зайцем посунулися, Гена вмостився краще.

— Ну? Ти кажеш, дзвонили мої?

— Ви куди там залетіли? Кого вбили?

Оце так нате вам!

— Нікого ми не вбивали… Ми взагалі не по цих ділах, Ген…

— Коротше, Саня, хрінотень така, — родич зітхнув, і в цьому зітханні чулося «як ви всі мене дістали». — Дзвонить нам сьогодні, десь години три тому, тітка Галя, твоя, значить, стара. І говорить такі речі: в неї зараз удома міліція, шукають тебе і ще двох твоїх друзів. Така сама міліція, значить, у кожного з вас удома сидить. Десь біля вашої школи жінку зарізали. Перед тим нібито зґвалтували, але це не певно ще. Недалеко від трупа знайшли два портфелі, в одному з них — зошити і щоденник з твоїм прізвищем, в іншому — з прізвищем твого друга. В школі сказали, що вас десь приблизно в той самий час вигнали з уроку за погану поведінку. Значить, із вами був ще третій, — Гена замовк на хвилину і повів далі: — Тьотя Галя твій портфель впізнала. Коли разом із ментами оглянули квартиру, то вона не знайшла рюкзака твого старого, банки консервів у холодильнику, деяких речей із одягу і головне — гроші зникли. Двадцять п'ять карбованців. Удома в твоїх кентів так само речей якихось не вистачає. Значить, ви всі втрьох кудись рвонули.

— Ну чого — правильно, — вставив Заєць.

— Правильно, — погодився Гена. — Ніхто не знає, куди вас понесло, але міліція батьків попросила про всяк випадок усіх родичів обдзвонити. Особливо — іногородніх. І якщо ви десь виринете, вас треба якось затримати і повідомити батькам. Отак.

Нічого нового Генка нам не сказав. І все ж таки приємного в тому, що тебе так активно шукають, мало.

— Ну…

— Чого ти нукаєш?

— Ну… Словом… Що ти вирішив?

— Не бзди, Саня. Пацанів я ніколи не здавав, не такі в нас тут понятія, — з нотками гордості в голосі промовив Гена. — Але як довго ви зможете бігати, і головне — де? Що там насправді сталося, можете сказати?

— Довго, Ген, правда довго. Та й воно тобі не треба, а нам — тим більше. Ми самі толком не розуміємо, коли чесно, як воно сталося і чому. Тільки вертатися нам не можна.

— Та ясно, — Генка потер рукою підборіддя. — Значить, ситуація така. Коли я виходив з дому, було десь пів на восьму. Якщо вночі почнете тинятися містом чи спробуєте переспати на вокзалі, вас загребуть на раз.

— Правильно, — подав голос Свиня.

— Ага, правильно, — погодився Генка. — Я навіть не знаю, що з вами робити, — але по голосу я відчув — знає, собака, тільки ціну собі набиває. Правда, яка там ціна, що з нас узяти… Тільки виду не подаю, мовчу, пацани теж мовчать. Ми зараз за великим рахунком у Гени в руках і від нього повністю залежимо. І він, гад, розуміє це дуже добре. Тому й тягне час, аби до нас дійшло, який він благородний і як нас рятує, собою ризикуючи.