Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Сало теж заховай, — гукнув зі свого кутка Заєць. — Котлети дохаваємо, бо тут задушно — зіпсуються на хрін. Будемо тоді дристати…

— Тоді повзи сюди, тут місця більше.

— Та ну, я тут наче вже обжився…

— І дихати тут краще. Давай, давай…

У повній темряві порізали хліб, з чвертки вийшло якраз три шматки. Котлет Заєць так само брав усім порівну — вийшло по три штуки. Мовчки зтріскали їх, запили водою з банки, Свиня відригнув:

— Уф-ф… Погана вода в Києві. Хлорка… Ми від цієї води швидше дристати почнемо…

— Поговорити нема про що? — не витримав я.

— Давай, говори. Про що?

Я розкрив рота — і повільно закрив його. Дивно, але тут, у зачиненому залізному гаражі пізно ввечері нам трьом справді не було про що говорити. Починати дурну розмову і обсмоктувати наші сьогоднішні пригоди не хотілося. Без того тоскно. Тому я промовчав, намацав гумовий матрац, насос і почав шукати, як його надувати. Зрештою вдалося прилаштувати шланг насоса до відповідної дірки в матраці, і я навстоячки почав качати повітря. Скоро матрац справді набув обрисів матраца, але тут я зіткнувся з головною проблемою, вирішити яку виявилося неможливо: заткнути дірку в матраці не було чим. Може, так воно й треба. Може, саме тому непотрібний матрац валявся в гаражі, й Гена зовсім не хотів поприколюватися з нас. А може, затичка десь існувала, тільки ось я забув спитати в родича, де вона.

Спроби заткнути дірку шкарпеткою чи якимось скрученим папірцем ні до чого не призвели. Повітря з тихим свистом виходило з матраца, і кінець кінцем ми змирилися з тим, що отримуємо лише гумову підстилку. Заєць спробував прилаштуватися на капоті машини, але кілька разів сповз із нього й махнув рукою. Ми повитягали всі речі, які взяли з собою, якось розклали їх на бетоні підлоги, примостили здутий матрац та брудну смердючу тілогрійку, під голови прилаштували хто рюкзак, хто — сумку, і якось розмістилися один біля одного. Причому огрядний Свиня мостився довше за всіх, постійно матюкаючись.

Дуже скоро я зрозумів — у таких умовах не засну. Хотілося вити вовком, а ще більше хотілося повернутися додому. І нехай там убивають мене Рудик, Стародуб, Куйовда, рідна мама — зате не треба лежати на холодному бетоні й слухати, як десь далеко-далеко гудуть машини на нічному київському проспекті.

Так, дослухаючись до гулу машин, я відчув раптом, що засинаю. І таки справді заснув.

Розбудили мене ранковий холод і дивне дзюрчання. Крізь шпаринку в нещільно причинених дверях вже пробивалося промінчики ранкового сонця, і аж так темно в гаражі не було. Я підвівся спочатку на чотири кінцівки, потім — на дві, потягнувся, розпрямляючи затерпле тіло, й побачив за машиною Зайця. Тримаючи однією рукою каністру, він дзюрив усередину. Побачивши мене, закінчив свою справу, поставив каністру на підлогу, застебнувся і тільки після того запитав:

— Чого зибаеш, Мавпо? Теж хочеш?

Мені хотілося. Зранку всім хочеться, але раптом ззовні в двері обережно стукнули, потім щось зашаруділо, і почувся скрегіт ключа в замку. Заєць спритно закрутив кришку і вистрибнув з-за машини, наче його ось-ось мусили застукати за чимось негарним.

Тут, у принципі, я з ним солідарний. Хоч Генка і дозволив дзюрити в каністру, але навряд чи йому сподобається, коли таким дозволом справді скористаються. У вашу б каністру сцяли — вам би це сподобалося? Ось бачите…

Двері обережно прочинилися, і я засліп від яскравого світла. Заєць навіть відвернувся, зате Свиня і далі лежав на нашій примітивній постелі, скрутившись калачиком, і не подавав ознак життя. Генка зазирнув у гараж, кивнув і відразу запитав:

— Нікому не треба?

Тут уже я прожогом вискочив на волю, мотнувся за гаражі, з насолодою звільнив сечовий міхур від київської води, яка тут навпіл із хлоркою. Коли повернувся, Свиня вже сидів на підлозі, розкинувши ноги, й мотав головою.

— Чого ти?

— Чого, чого… Заснеш тут із вами, Усю ніч один хропе, другий штовхається. Тільки на трошки задрімав десь уже під ранок. Холодно.

Говорячи так, він підвівся, обтрусив свої спортивки, заправив у них футболку, одягнув светра і прилаштував на голові ідіотську кепку з білим пластмасовим козирком. Тепер у його сумці лежали тільки сало та шкарпетки.

— Холодно, — повторив він.

— Бігай, грійся, — поквапив його Гена. На ньому сьогодні був звичайний синій шкільний піджак, біла сорочка в тоненьку смужку й ганчір'яна краватка на гумці. Словом, одягнений він буденно, але поруч із ним таким Свиня виглядав вуркаганом із мильного заводу. Мені на якийсь момент стало навіть стрьомно, що цей товстун у спортивках, светрі та ідіотській кепці ходить разом із нами.