Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

Коли ми дісталися до Ботанічного саду, уже панувала темрява. «Я хочу відлити, – озвучив думки кожного з нас Марлен. – Де тут можна це зробити?» – «Якщо ти маєш на увазі відходок, то треба йти за цим смородом, тоді вийдемо. А краще в кущах». – «Сам іди в кущі. Я коли сюди летів, то прочитав статтю, що в Києві повно кліщів. Захворієш енцефалітом, станеш ідіотом, і Шу тебе буде довічно доглядати. Ти цього прагнеш?» Макс цього не прагнув аж ніяк. Ми підійшли до туалету, з темної туалетної нориці витяглася темна постать. Постать хиталася. Мабуть, у відходку штормило. Вона уважно подивилася на мене і промовила дуже чітко, обережно ставлячи наголоси: «Ти б, матусю, обережно тута. Тута темрява така, гірша, ніж у дупі, куди ми пальцями лазимо. Правда, пацани, га? Я ж правду кажу, пацани, лазимо, га? До того ж, матусю, ішла б ти краще в кущі, бо я не пам’ятаю зараз, де я наклав. А в тебе такі черевички, і розмір ноги немалий, обов’язково брьохнешся, я тебе знаю». – «А я і не знав, що в тебе така завелика лапа», – зробив для себе висновок Марлен. Хлопці тихо реготали. Марленізм у дії.

«Треба піти до якогось романтичного місця», – сказав Марлен. Він ішов і до всіх принюхувався, дістав уже, хотів збагнути, чи досі від нас смердить, як від туалету. «Мені так здається чи в деяких кущах хтось тогойт?» – пролунав замріяним соловейком Милиця. – «Тогойт! Ти правий, стариганю. І ніякі кліщі їм не вказівка, але я б на їхньому місці не дуже захоплювався. Колись у мого сусіди – не в Толіка, який повісився, а в іншого – померла від цієї кліщиної штуки собака. Це було страшне: спочатку вона сцяла кривавою сечею, а потім у неї були блакитні білки, бо ця кліщина рідина-отрута жере кров’яні тільця. Ти б хотів, щоб у тобі щось жерло кров’яні тільця?» – «Ні!» – щиро відповіли хлопці.

Потім ми почули співи. Десь співали під гітару: «Я тебя не скоро позабуду-уууу…» – «Мммм, халі, мммм, інхалі, мммм». А з боку якогось позапланетного поля, де стрибали довгоногі птахи, лунало: «За тисячу років ми побачимо світло нашої чудової батьківщини, ми – доньки її та сини, за тисячу років. За тисячу років, за тисячу років». Птахи бубоніли. «Це що таке?» – поцікавилася я. «П’яні телепні», – у Марлена завжди була проста відповідь. Але не в Милиці. Милиця сказав, що п’яні телепні не співають таких пісень. «Ти або не бачив п’яних телепнів, або це були стримані п’яні телепні». – «Лицарі мовчання», – сказав Максим та підморгнув мені. «Або блазні замовчування», – підхопив Марлен, якого ніколи не хвилювало, що він може бути поза темою і дечого не знати. «Ну, якщо дослухатися, то мукають кришнаїти, а от про «нескоро позабуду» співають п’яні підлітки». – «А ті птахи в колі, це що?» – запитала я. «Не знаю», – не встиг це промовити Милиця, як Марлен потяг нас за собою туди, до пташиних забавок.

Якщо ви вважаєте, що люди, які бубонять щось увечері на просторах ботанічних садів ваших міст та містечок, неагресивні, раджу добряче подумати перед тим, як до них чіплятися. Особливо до тих, які танцюють із палицями. Поки я думала, що зараз почнеться, воно й почалося, бо Марлен за звичкою пхнув мене в спину: «Давай! Зараз ми їх будемо вражати». – «Тільки не це!» – «Це-це! Давай! Не ганьбися перед молоддю». – «Добрий вечір, – проказала я. – Я перепрошую, але ви маєте якесь відношення до церкви?» До мене підійшов маленький чолов’яга, але дуже кремезний. Правда, може, воно було й не чолов’яга, бо запищало мишачим голосом: «Ану, пішла звідси. Будь ласочка! Второпала, коза?» «А ні фіга», – відповів замість мене Марлен. «Слухайте, діти, – продовжувало пищати воно вже до хлопців, – сиротами важко жити. Повірте мені. Заберіть звідси своїх телепнів-батьків». «А що ми вам зробили?» – подав голос Милиця. Пискля зітхнуло: «Розуміння важко досягається. Друзі, треба прибратися. Тут засмічено».

Не знаю, хто з нас першим побіг, але бігли ми всі. А вони, люди-писклі-птахи, бігли за нами. І добре бігли. Ми бігли під акомпанемент невгамовного «Я тебя нескоро позабудууууу». Помаранчевий місяць, великий наколотий помаранч, реготав нам у спини. Таке треба знімати в кіно. Це була велика гонитва. Дехто з нас уже захекувався – на мить затримавши дихання, я збагнула, що то хекала я. «Блін, закрито, через паркан!» – верещав Марлен. І ми гайнули через паркан. Я подерла одяг, я так і знала, що воно почнеться. Марленоманія. У мене були подрані панчохи, спідниця перетворилася на широкий пасок, зачіска була схожа на кущ, той, у якому поралися ті, хто не боявся кліщів та прохолодної погоди. І сама я так хекала, наче займалася тим у кущах дуже довго і старанно. Я помітила, що прибігла першою, цікаво, а де дівся Марлен, який змусив мене лізти через паркан? Я відхекувалася поруч із пластиковою кав’ярнею, де люди святкували те, що їм належить святкувати.