Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

Милиця розгубився: «Ну, у мене не такий досвід. І взагалі я так не можу, узяти і щось бовкнути про себе». – «Не щось! А спочатку щось пихате». – «Пихате. Добре. Я – колишній чемпіон із фігурного катання серед юніорів. Золота медаль». – «Я зараз вмру від заздрощів!» – я почула вереск Марлена. «З цим пов’язана одна смішна історія. Коли тренер зателефонував моїй матері та сказав: «Сергій узяв золото», – мати подумала, що я когось обікрав, хоча знала, що я в цей час виступаю на чемпіонаті». – «А ти до того когось обікрав?» – «Одного разу. Материного брата. Украв у нього плакат із голою Самантою Фокс. Мені було потрібно, щоб задовольнити людські потреби». – «Слухай, а що ти зараз розповідатимеш? Що може бути пихатішим за золоту медаль із фігурного катання? Я повірити в таке не можу, якби в мене була золота медаль… То що в тебе? Ще одна золота медаль?» – «Та ні. Ще я намагався підірвати директора нашої школи, коли її закінчив. Мені здалося, що це буде найліпшим подарунком нашій школі». – «Підірвав?» – «Власне кажучи – так. Підірвав. Але він не підірвався, бо мені продали зіпсовану бомбу». – «У принципі, якщо в тебе немає ніяких ідіотських фактів, то купівля зіпсованої бомби для директора школи – цілком годиться». – «Погоджуюся. Максе?»

«Знаєте, найпихатіший факт у моєму житті – це моя мати». – «Хто б сперечався, та тільки не я», – зауважив Милиця. «Це ти легко здихався! Ми з Шу її не знаємо, так, Шу?» – «Ну, я не можу сказати, що я зовсім не знаю Віолетту, мені здається, що Макс має рацію, бо вона… специфічна жінка». – «І специфічна мати. Повір. Це буде фактом номер два. Бо маму подолати в сенсі пихи важко. А першим буде той факт, що я зовсім малим подорожував із батьком Америкою. Навмання, це було круто! А з ідіотських… Та їх безліч. От, наприклад, я вирішив колись, що в мене занадто волохаті руки та поголив їх. Ну, і вони стали ще більш волохатими, а я ще їх поголив, і вони стали такими волохатими, що це помітила мати. А я потім вирішив, що це універсальний принцип, і поголив хом’яка, щоб він був більш пухнастим. Хом’як так напівлисим і завершив своє існування». – «У Македонії такому бовдуру, як ти, ціни б не склали. А що нам скаже Шу?»

Я замислилася на хвилинку. Марлен повернувся до хлопців. «Шу завжди все формулює майже одним реченням. Звичка – друга натура». – «Отже, слухайте, невдахи. Я танцювала з Вацлавом Гавелом, грала в карти з Генрі Кіссінджером, а ще якось замовила Марленові на день народження, коли він був у Відні, найпихатішу квіткову композицію, пам’ятаю, що вона звалася «Корона», а коли її йому принесли, з’ясувалося, що це похоронний вінок». – «З Генрі Кіссінджером… у карти…» – не втомлювався повторювати Макс, коли всі ми вже відреготалися після спогадів про віденську «Корону» та розповіді Марлена, якими сумними голосами з ним спілкувалися представники сервісу квіткової доставки, як вони запитали його, а хто може прийняти вінок для такого-от пана, і Марлен сказав, що він сам може, і як вони почали відхрещуватися. «Ти був для них, як Толік для тебе», – реготала я.

«Якщо ми все випили, час мандрувати». – «Наприклад, куди? Погода не так, щоб дуже». – «А що, тут зібралися боягузи? Ті, що бояться поганих погод. Мабуть, ті, що зовсім нічого не пили? Я пропоную спочатку піти поїсти. А вже потім піти кудись іще». І ми пішли їсти. Марлен схотів картоплі з начинкою: «Хочу картоплі. У Лондоні неможливо знайти нормальну картоплю, вони навіть супи варять з обгризених курячих кісток. І невідомо, хто ці кістки обгризав!» Нам із хлопцями тут не дуже подобалося, але ми випромінювали гостинність. Раптом Марлен підхопився та побіг геть. «Це що з ним?» – «Діарея?» – «Ні, – приречено сказала я. – Це він щось вкрав». – «Переклади – твоя професія!» – знову гигикнув Милиця. Макс насунув на обличчя брови. «Що тут можна вкрасти?» – «Не хвилюйся. Він нам покаже». Марлен показав два малесенькі баняки, у яких тушкували овочі. «Навіщо тобі баняки?» – «А хіба вони не гарненькі?»

«Ходімо гуляти до Ботанічного саду!» – «Вже сутеніє, що ми там побачимо?» – «А ми туди не дивитися йдемо. А гуляти. Що тобі там треба бачити, ти що, там ніколи не був?» У Марлена аргументи було розкладено по всіх кишенях. На будь-які смаки.

Назустріч нам ішов темношкірий хлопець. «Шу, тільки не кажи йому, що ти бізі тудей», – Марлен зігнувся від реготу. «Привіт», – сказав африканець. «Привіт!» – відгукнулися ми. «Жетон маєте?» От як йому небагато треба. Змінилися, зменшилися потреби у людства. «А якщо десять гривень?» – запитала я. «Та в принципі краще жетон. Мені до гуртожитку треба. Звісно, можна тачку спіймати, але я – слабкий. Не спіймаю. Нап’юсь. А п’ятдесят копійок у вас є?» – «Слухай, бери в неї ту десятку, пропиячиш за моє здоров’я». – «А ти думаєш, мені нема більше за чиє здоров’я напитися? Помиляєшся, друже мій». – «Мені все це набридло. Тримай. Десятку. Випий за здоров’я Аденяя Алі Абая. Це мій друзяка. Знаєш, хто це?» – «Судячи з імені, якась підлота. Сподіваюся, що він не мій батько». – «Так воно і є. Тримай та пий! За кого хочеш». – «Ну, добре. Дякую. Пішов. Бувайте».