Лариса Денисенко - 24:33:42

Зi своїм майбутнiм чоловiком я познайомилася в аеропорту мiста Париж. I ця зустрiч була зовсiм не романтичним знайомством. Випадково-полiтично-дiловим. От яким воно було. Коли розповiдаєш про те, що хтось зустрiв своє кохання чи просто познайомився в Парижi, автоматично починаєш думати про рiзноманiтну романтичну маячню - поцiлунки на Ейфелевiй вежi, обiйми пiд час вештання Єлисейськими полями, кавування пiд мелодiї танго у виконаннi акордеонiстiв тощо. Втiм, Париж не винний в тому, що кожне друге людське створiння сприймає його як мiсто романтичних знайомств, постiйного дарування валентинок, нiжного кохання та нестримного сексу. Можливо, Париж цього всього зовсiм не схвалює, а вважає себе брутальним цинiком, естетом та людиноненависником, тiльки нiхто в мiст про це не питає. У людей, втiм, також. Якщо дехто вважає вас наволоччю, тюхтiєм чи розумником - вiн буде i далi так вважати, поки ви не утнете щось неймовiрне.

Але я продовжую. Важко вiднайти якусь романтику в чоловiковi, який бiльш за все був схожий на клоуна. Принаймнi я не настiльки жалiслива. Клоунiв я терпiти не можу з дитинства. Мама часто менi пригадує, як вона одного разу зводила мене до цирку, коли я мала шiсть рокiв. Я спокiйно сидiла протягом вистави, дивилася на собачок, якi стрибають, на акробатiв, якi крутилися в повiтрi, як риба на гачку (волосiнь надзвичайно подiбна на канат страховки) i не падали, а менi стало цiкаво, що буває, коли вони падають, от якщо рибу зриваєш з гачка, вона почувається недобре. Ну, i на клоунiв. Були там два розмальованих жлоби, вдягнутi в яскравi комбiнезони, напханi ватою, вони постiйно реготали, шпиняли одне одного, i, судячи з усього, їм було неймовiрно весело. Вони мордували одне одного та кепкували з цього. За такi штуки нашi сварливi батьки хапали нас за рученята та тягли по домiвках, де деякi з нас дiставали ременем. А тут всi аплодували та смiялися, менi не хотiлося долучатися до загальних веселощiв. У клоунiв я нiчим не жбурляла тiльки тому, що в мене нiчого придатного з собою не було, в маминiй сумцi також - я перевiряла. Шкода, але як я могла знати, що треба захопити кiлька камiнцiв чи бульбоплодiв? Однак свого шансу я не прогавила.

Коли на аренi з'явився iлюзiонiст, - це така людина, яка дивує всесвiт тим, що в його рукавах живе рiзноманiтна текстильна гидота, - i почав волати: "Я можу втiлити всi вашi бажання та фантазiї, пiдходьте, нумо, не соромтеся, замовляйте, зараз будуть вiдбуватися дива!" - я пiдiйшла, i в мiкрофон попросила: "А чи не могли б ви убити клоунiв?" Йому не вiдразу вдалося змiнити вираз обличчя на кiлерський, мабуть, не часто йому замовляли вбивства, спiвчуваю, тривалий час вираз його обличчя залишався солодко-розчуленим, бо вiн звик до того, що дiтям слiд бути лагiдними, на таких, як я, вiн не сподiвався. Коли опанував себе, то грайливо спитав мене: "Яких клоунiв, дитинко?" Я сказала, що нещодавно їх бачила, i залюбки йому покажу. Пiсля того мама схопила мене за руку та потягла до гардеробу. Як завжди в таких випадках, вона мене обожувала. Шепотiла: "О, Господи, о, Господи. За що, о, Господи?" Ми з Господом мовчали. Ми не розумiли цих запитань. В той день я була в червоному iндiйському светрику. Зараз його вдягли на мого iграшкового синього слона. Цей слон - мiй однолiток, вiн старiє i, мабуть, мерзне. Старi iграшки збиваються, можна зiскоблювати з них балабушки; те саме вiдбувається з людьми, варто лише придивитися. Коли я дивлюся на свого слона в червоному светрику, менi здається, що я була карликом. Слон не дiстає до моїх колiн. Мама, звiсно, це заперечує.

На його щоках, коли вiн посмiхався (а посмiхався вiн постiйно), проглядалися ямочки. Я не схвалюю ямочки на чоловiчих щоках, ще ямку на пiдборiддi я б пережила, але не це. Бiльш того - цi ямки мене дратували. От якi ж ми дивнi люди: чого взагалi мене має дратувати зовнiшнiсть сторонньої людини? Тим не менш, це дуже дратувало, що аж вiдгукувалося у переднiх зубах. Чомусь будь-яка моя дратiвливiсть вiдчувається переднiми зубами. Ще в нього було задовге сивувате волосся, котре смiшно стирчало з-поза шиї. I нiс червоного кольору. Ну, це мене дратувало менш за все (хоча виглядало як типовий клоунський атрибут), тому що я знала, що летiти з Вашингтона до Парижа - а саме таким маршрутом i вiн, i я летiли - i не наклюкатися, дуже важко. Сиве волосся, чорне пальто, цi клятi ямочки, а ще (ну, авжеж!) дурнуватий помаранчевий шалик. В мене був такий самий. Ми зустрiлися в той час, коли революцiйнi вогнища палали не тiльки в душах людей, а ще й на самих людях - такими от шаликами.