Лариса Денисенко: 24:33:42

Батько приїхав i з США, де жив близько восьми рокiв. Приїхав вiн не назавжди, а в гостi, щоб за традицiєю разом зi мною вiдсвяткувати Новий рiк. Я дуже йому радiв i чекав на його приїзд. Окрiм нового автомобiля, який я з гордiстю йому продемонстрував, в моєму життi були ще деякi новi речi, з якими менi кортiло його познайомити. На заднє сидiння машини я накидав купу нових книжок, я таке завжди робив: можна було б залишити їх удома, але батько звик як дитина вовтузитися з цими книжками на задньому сидiннi та щасливо посмiхатися. Я це бачив, коли повертав обличчя до нього. Вiн шурхотiв сторiнками, iнодi гриз нiготь, i я почувався так само щасливим. "Клас!" - казав вiн. А менi здавалося, що в цю мить ми помiнялися з ним мiсцями, i це мене тiшило.

Батько займався в США зв'язком. Вiн i тут цим займався, тiльки там за це набагато краще платять; батько сам собi вигадав прiзвисько "Радистка Кет". Вiн любив вигадувати прiзвиська, мене, наприклад, вiн звав Мiстером Iксом. Батько виглядав чудово, вiн нiколи не нарощував собi черево, був стрункий, займався спортом та надавав перевагу здоровiй їжi, але нiколи з цього приводу не занудствував, i не без задоволення смакував разом зi мною та Милицею пивом та львiвськими ковбасками.

Для мене це була улюблена традицiя нашого спiлкування. Я, вiн, Милиця, львiвськi ковбаски, пиво та спортивний канал! Мабуть, я мав би насторожитися вiдразу пiсля того, як вiн, задоволений, всiвся поруч зi мною. "А книжки?" - трохи розгублено промовив я. "Хочу трохи побути з тобою" - cказав вiн, притиснувши мене.

Звiсно, що я зрадiв, хоча спочатку засмутився, що не побачу дитяче батькове вовтузiння з книжками. Почав розповiдати йому iсторiю придбання мого авто, в листах я вже пообiцяв розповiсти йому про це детальнiше. Але вiдчув, що вiн слухає мене не так уважно, як завжди. А коли я замовк i запитав, то як справи в нього, вiн замiсть оповiдi про своє вашингтонське життя-буття, почав розповiдати iсторiю про те, як вiн запiзнився на лiтак, про це вiн менi встиг похапцем повiдомити по телефону, щоб я не нервувався. А зараз розповiдав в деталях. Вся ця iсторiя була зав'язана на помаранчевих шаликах, було доволi цiкаво, вiн розповiв менi, що забалакався з дiвчиною про революцiю, про те, як вони з'ясували, що прогавили свою лiтакову чергу, про те, як батько схопив їхнi паспорти та намагався вирiшити питання або з вiзами, або з квитками, i це йому вдалося. Їй конче необхiдно було саме сьогоднi бути в Києвi, i батько це забезпечив, витратив свої грошi, нерви. Я пишався ним. Навiть видав на честь батька iндiйський войовничiй клич. Мiй батько - супергерой! Я про це знав давно, з тих самих часiв, коли вiн викликав мене пiдлiтком до Америки, i ми мандрували на старому фургонi Диким Заходом, i потрапляли в складнi ситуацiї, особливо в ковбойських пабах, але батько завжди все вирiшував та рятував нашi дупи, мабуть, саме тодi ми i перетворилися у по-справжньому близьких людей. Можливо, саме тодi, в п'ятнадцять рокiв, я вiдчув, що таке - родина, що насправдi стоїть за цим словом.

"Слухай, я стiльки розповiдаю, а я ж можу тобi її показати, вона - фантастична дiвчина, чесно. Зараз-зараз, я її засняв, коли ми летiли". Батько захоплювався фотографуванням. - "Поглянь! Як тобi?" На мене дивилася шатенка в помаранчевому светрi, волосся її було забрано. Низькуватий лоб, темнi очi; дивно, але синцi пiд очима їй пасують. Втаємничують її. Смаглява; темнi, але не нафарбованi губи. Скiльки їй рокiв, збагнути було важко. Симпатична. Я так i сказав: "В принципi, симпатична. Вона що, з Балкан?" - "Нi, мiсцева, але в неї є якась циганська кров". "Правда, гарненька. Познайомиш?" - Сам не знаю, чого я таке бовкнув. Напевне, тодi вона менi сподобалася, чи просто треба було щось сказати. "Аякже!" - батько випромiнював задоволення.

"Знаєш, з нею менi було дуже просто. Спочатку я почав їй розповiдати усiлякi iсторiї зi свого життя, деякi вигадував, деякi були правдивими, щоб розважити її i щоб вона припинила плакати. Я бачив, як вона може плакати. I я подумав, що якщо зараз знову буде iстерика, я цього не зможу винести, ти ж знаєш, як на мене дiють дiвочi сльози. А потiм я усвiдомив, що менi самому хочеться все їй розповiдати. Ти тiльки подумай! Вона набагато менше патякала, нiж я. Дотепна, уважна. До речi, сказала, що обов'язково поверне менi грошi. Хоча я почуваюся винним у тому, що ми прогавили лiтак. Це я забив їй голову своїми питаннями. Можливо, ми повечеряємо завтра, вона сказала, що винна менi вечерю. А я сказав, що завинив їй обiд, бо те, чим нас годували в лiтаку, хоча й коштувало 500 євро, було схоже на пайок для бiженцiв, але не на обiд". Я сказав тодi, що це класно i незвичайно - зустрiти людину, якiй хочеться розповiсти дещо про своє життя. Навiщо я це сказав? Я ж не знав, що вiн незабаром пригадає менi цi мої слова, i чути таке менi буде огидно. Як я мiг таке сказати? Короткозорий бовдур.