Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

«Узагалі-то класно, що ви приїхали. Я думав, що збожеволів». – «Ти тільки зараз таке про себе подумав?» – запитав мстивий Милиця. «Це що він, типу знущається, так?» – «Він жартує. Ти краще розповідай, що сталося». – «Ти не повіриш. Але першим, кого я побачив, коли зайшов до під’їзду, зґвалтований власними валізами та парасолею, ото вже ця парасоля, то був Толік». – «Це той, про кого я думаю?» – «Саме той». – «Толік-алкоголік?» – «Толік-алкоголік». – «Але ж він повісився». – «Що?» – не витримали хлопці, які до того часу мовчки спостерігали за нами, як за гравцями у пінг-понг. Чекали, поки ми стратимо, щоб розпочати свою партію. «Ну, як вам сказати. Коли я звідси їхав працювати до Лондона та чекав на вулиці таксі до аеропорту, то в нас тут розпочалися галас та біганина, бо повісився сусіда Толік. Менти підкотили, «швидка допомога», справжня тусовка всіх цих, які викликаються через один-нуль. Тільки пожежників не вистачало…» Кампарі закінчувався.

«Ну от. Мати потім мені написала, що Толік повісився. Я не дуже здивувався, бо Толік пив стільки, скільки здатні пити слони, може, одного разу, він подумав, що він – тарзанка чи гойдалка, ну і того…» – «Може, він не зовсім повісився?» – припустила я. – «І як ти це собі уявляєш?» – «Може, усі думали, що він повісився, а він вижив». – «Можливо, не знаю. Але фактом є те, що я приїхав, заходжу до під’їзду, а там – Толік. Каже мені: «Ну, що, козел, повернувся із закордонів?» А я побіг. Ключі в руках крутив, зронив. Побіг по сходах, дивуюся, як я валізи не погубив. І все думав, а чого це він обкозлив мене? За що? Я ж йому завжди наливав, нічого собі – поведінка! Одного разу костюм подарував! Тобто поки люди живі, ти до них із добром, і вони наче добрі до тебе, але це не значить, що коли вони помруть, то ставитимуться до тебе приязно. Я тому бабцю на цвинтарі навідувати побоююся, вона наче мене любила, пиріжками годувала з яйцями, смачні, до речі… Але хто її знає, як вона поводитиметься тепер?»

«То що будемо робити? Пограємося, поки залишилося трохи кампарі?» – «У що?» – «У два пихато-супер-пихаті та один дебілкуватий факти?» – «Що це за лайно?» – «От чого ви, молодь, такі агресивні? Чого відразу лайно? Це просто гра. Мені треба відчути, що всі ми живі. Дивися, спочатку ти називаєш чесний пихатий факт про себе, потім іще пихатішій, а вже потім – ідіотський. Завершувати завжди треба ідіотським, бо якщо два факти будуть занадто пихатими, тебе захочеться побити, щоб збити пиху, розумієш?» – «Марлене, я не хочу в це гратися». – «Ти не хочеш, а мені кортить дізнатися про цих класних хлопців більше! Та й узагалі. Не роби мені марудно!» – я бачила, що Макс розгублений. «Максе, це ігри в стилі Марлена. Вони не небезпечні, його поведінка набагато небезпечніша, ніж ігри». – «А що, давайте пограємо». Макс не любить виглядати слабким. Милиця поки розмірковує. Хлопець, який понад усе любить крутити в голові кубики з власних думок.

«Нумо! А я починаю. Отже. Пихатий факт. Шуня, налий-но мені кампаріку цуть-цуть! Хочу сп’янілої атмосфери… Дякую. Отже, два роки я був представником Ради Європи в Македонії, і в мене був цілий офіс балканських рабів. Які то були часи! Мене поїли жахливими винами з пляшечки з пипкою чорняві македонки, на їхніх грудях росло смоляне волосся, коли я з ними злягався, вони на мене порикували. Мабуть, щось таке пережив Мауглі… І що я бачу? Щось ви не вражені. Добре. Другий. Одного разу в мене закохалася московська школярка, яка щоп’ятниці літала до мене в Париж із Москви завдяки грошві свого татуся. Проста така школярка. Пересічна. Ішла до школи, потім перевдягалася, брала якісь лахи та прямувала до аеропорту, у неділю вона відлітала вечірнім рейсом, бо її батько не любив, коли вона прогулювала школу. І що ми такі кислі? От люди… Видно, що народилися пізніше за нас. Для нас із Шу було дивом поїхати електричкою в найближче селище, і то це було неймовірною пригодою, який там Париж, які там літаки…» – «Вона ж неповнолітня!» – виголосив Милиця. – «То й де про це написано?» – «Давай ідіотський!» – вимагав Максим. – «А ви про свої вже подумали? Думайте, я нетерплячий, чекати не люблю! Ну, ідіотський… Може, це? Ні, це якесь… Ну його. А… ні. Слухайте, у мене вдома є така штука, за допомогою якої можна закрутити догори вії! Я її купував спеціально й час від часу закручую собі вії. А ще в мене є два пакетики накладних вій. Одні навіть блакитні». – «Навіщо?» – «Ти що, голубий?» – «Яка ви в дупу Європа, діти? На що сподіваються ваші ватажки, вони вас чули? Де ваша толерантність? О… до речі, у Толі має бути толерантність, правильно? Тобто була, поки був живий. У Макса – максималізм, а в Емі… тобто в Сергія – сергідність!» – «А що таке сергідність?» – «Це гідність сера! Між нами, я – не гей. Ви шкодуєте, так? Нічого, дорогенькі, ви ще молоді і знайдете собі хлопця». Вони розреготалися. Я теж. «То навіщо тобі все це?» – «А раптом я прокинуся і подумаю, а чи не піти мені на вечірку? І вирішу, що піду. І закортить мені бути невимовно вродливим. Або гейшою. Ну ось тоді й згодиться штука для підкручування вій». – «Малі, щоб Марлен краще сприймався, треба ще додати!» – «Шу, чимчикуй до кухні, там є вермутіки, а ми поки послухаємо Милицю».