Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

«Шу, ти з ким там базікаєш? Візьми іншу слухавку, тебе хоче твій пасерб. Нявчить тут, як кошеня з бляшанкою на хвості, мяву-мяву, маму, дайте, маму», – крикнула Наталка. От Наталка… Яка ж вона нестерпна – і як я її люблю за це! «Максе?» – «Привіт. Ми тут із Милицею сиділи, як він зателефонував, в істериці, а ти забула мобільний, то я його взяв, а тут – він. Я думав не брати, бо це твій. А потім подумав, то треба ж дізнатися, хто це, може, батько, може, щось важливе. А там він. А Милиця каже, ну, можливо, тебе не треба турбувати, бо ти на роботі, а ми самі витягнемо його з тамбуру, справа нехитра, але я подумав, як можна тобі не подзвонити, це ж тобі, власне, телефонували?» – «Максе, ти помітив, що я не втручалася у твій спіч?» – «Ну». – «А не втручалася я тільки тому, що бігла за твоїми карколомними думками, і то був біг із перешкодами. Ти зараз трохи подумай і спробуй ще раз мені переказати, що й до чого, о’кей?» – «А що тут незрозумілого?» – «Добре. Хто мені телефонував?» – «Марлен, звісно». Марлен, зрозуміло, о Боже мій. «Зараз буду у вас. За півгодини приблизно. Слухай, друже, подзвони цьому блазню і скажи, що я вже їду». – «Він сказав, що в тебе є ключі від його хати. У тебе вони є?» – «Є, здається. Добре, що сказав, бо вони в мене на тій квартирі. Слухайте, давайте вже зустрінемося там, де він на нас чекає. Де він на нас чекає, до речі?» – «У тамбурі». – «Серйозно? Потягу Київ – Магадан?» – «Ні. Власної квартири. Ну, у такому міжквартирному закапелку, у нас такий теж є». – «А що він там робить? Ок, не розповідай, Чіпе. Бери Дейла і вирушаємо. Гаєчка вже потулилася рятувати це… людське непорозуміння».

«Фуф, ви так довго. Чим ви займалися?» – Марлен був Марленом. Якби Марлен жив в епоху Дітрих, їй довелося б змінювати сценічний псевдонім. Він стояв у тамбурі і мав чудовий вигляд. «Ми працюємо в принципі», – ввічливо зауважила я, між тим ми з Марленом цілувалися, двічі в кожну зі щік. У малих були такі обличчя, наче вони побачили стрічку «Брєжнєв та Хонеккер повертаються». Марлен закінчив чоломкатися зі мною й поліз до них. «Відчиняй мерщій двері, мені треба впустити в себе священний дух кампарі». У тамбурі валялися валізи, модна парасоля, з якою в мене було пов’язано кілька різноманітних історій – від романтичних до жахливих – і якісь клумаки. «Ти що, ще не був удома?» – запитала я, коли відімкнула двері. «Яка ти здогадлива. Вона завжди була найспритнішою», – повідомив Марлен малим. «Так, хутко проходьте, усе це нехай тут полежить. Трохи. А ми поки підіймемося в нападі за гріхи наші важкі-тяжкі». «Це він про що?» – пошепки запитав Макс. «Пропонує випити», – переклала я. «Переклади – її професія», – гигикнув Милиця.

«Я вам іще не казав, але зараз виправлюся: терпіти не можу, коли кілька людей в присутності когось іще, особливо в моїй присутності, шушукаються. Мене це бісить. Бо починає здаватися, що ви замислили моє вбивство… Та хто-небудь наллє в цьому домі, взагалі, скільки можна чекати???» – ображено проголосив Марлен.

Задзвонив мій мобільний. «Так. Не треба тут балачки розводити, ми не любимо розведених балачок, як і розведених міцних напоїв. Ішла б ти та краще зготувала нам щось ковтнути», – Марлен був упорядником людських вчинків. Він спрямовував і надихав. Муза моя! Але я натиснула на маленьку зелену слухавку. «Привіт! Ти отримала мою сніжно-трояндову кав’ярню?» – «Отримала. Слухай…» – Я почала дзиґатися, бо мене оточували всі ці хлопці, а мені так хотілося бути ніжною. Але я усвідомлювала, що ця чоловіча банда такого не схвалить. І повелася на це, як слабка дурепа, побігла до ванної кімнати. Зберегти обличчя героя – за будь-яку ціну. Тьфу. «І куди це ти?» – заволав Марлен. «Це він тобі телефонує, так, він?? Максеню, це твій батько? Як це – звідки ти знаєш, треба знати, от я свою маму нирками відчуваю! Сашко, дай-но я з ним познайомлюся, гей, куди побігла, Шу!!!» – Марлен дубцював по дверях ванної кімнати. Хлопців не було чутно.

«Що там у тебе, ти змінила фах і пішла працювати в цирк, підкоряти хижаків?» – «Ні. Це Марлен. Він приїхав. Вважай, що я стала дресирувальницею пуделів та кенарів. Слухай, я кохаю тебе, а квитків немає. На сьогодні немає. А ти завтра ввечері вже будеш тут…» – «Ні, я ще буду тут! Якщо є нагода, швидше замовляй квитки! Я теж тебе кохаю. Отже, завтра. Мій столик – ліворуч. І моя троянда найвразливіша, вона не хоче залишатися в кав’ярні сама. Шу, чуєш? Прилітай, дуже прошу тебе».

Коли я вийшла з ванної, усі вони вже всілися за Марленовим скляним столом і пускали пляшку кампарі по колу. «Кожній тварюці по кампарюці! Не зміг знайти правильні келишки. От, жлобцюємо. Пошукала б, га? Слухай, то ти натуркотілася зі своїм? То що він каже?» – «Буду замовляти квитки, завтра відлітатиму до Парижа». – «Яка марудень… Слухай, Емілю, можеш замовити їй квитка, а вона поки келишки нам знайде. Правильні. Та наріже лимончик». Ми переглянулися. «Це ти до кого зараз звернувся?» – «Що?» – «Не що, а хто. Хто такий Еміль?» – «Так ось він. А що?» Милиця був дуже здивований: «Це ти на мене вказуєш?» – «Так, а на кого ще? До речі, пришпильно вони вигадали тебе скорочувати, Еміль. Міліця, супер. Так ніжно». – «По-перше, Милиця». – «А по-друге, це походить від його прізвища». – «А по-третє, я Сергій». – «Господи, ну чого ви скавульчите всі? Знайшли чим мені дорікати. Та я його вперше бачу! І потім яка різниця, Еміль ти чи Сергій? Квитки можеш замовити? Поки я буду знайомитися з її сином, а вона – шукати правильні келишки? Це нормальне використання часу. Чи я забагато прошу?» Ми вирішили, що краще робити так, як хоче Марлен, ніж щось йому пояснювати, нами керував колективний розум.