Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

Шу зашепотіла, що краще сісти. Я погодився з нею, не було ніякого сенсу виявляти агресивність, вони б нас по столах розмазали, якби схотіли. Перед нами виникли тарілки зі шматками піци та келихи з пивом. «Хочеться чогось світлого», – промовив я. «Еге ж, – підтвердила Шу. – Але не пива і не Антона Городецького». – «Не пива і не Антона». Усі решта мовчали, я почувався актором, навіть не театральним, а кіношним.

«А що ви тут святкуєте?» – не витримала Шу. З нами говорив тільки один із них, я назвав його речником. Речник сказав: «У нас тут клуб». Не знаю, як Шу, а я зрадів тому, що в них клуб, звісно, це міг бути клуб маніяків, але в слові «клуб» є щось таке побутово-товариське. «А чого ви такі мовчазні?» Жінки все-таки дуже допитливі. «А в нас Клуб лицарів мовчання. Вам не здається, що наше життя занадто гомінке?» – «Здається!» – відповіли ми з Шу дуетом. «Слухайте, хлопці, бачите, ми навіть однодумці з вами, дякуємо за гостинність, але нам справді слід іти». – «Не уявляєте, яку ми отримаємо прочуханку від дітей», – додав я. «А ви більше нічого не хочете?» – «Ні, дякуємо. Скільки ми винні за піцу та пиво?» – «Облиште, ми пригощаємо. Ну тоді бувайте». І ми з Шу чкурнули. Двічі нам «бувайкати» не треба було.

«Що це було?» – запитав я на вулиці. «Не знаю. Лицарі мовчання. Це ж треба… У принципі, може, у цьому щось є, але досліджувати не хотілося. Слухай, дякую тобі». – «Та за що?» – «За розуміння. За те, що не став хизуватися та лізти в бійку. Я б тоді не знала, що його робити». – «Слухай, може, я тобі схожий на телепня, але битися з таким натовпом? Такі розваги не для мене, я занадто поміркований. Хоча батько тобі не розповідав про те, як ми подорожували Америкою, коли я ще був малим?» – «Трохи розповідав». – «Ми ж їздили та ходили всюди навмання й одного разу надибали у якомусь маленькому ковбойському містечку бар, з якого не можна було вийти, поки не поб’єшся, – такі в них були правила. То батько там їм усім показав! Ми кілька разів туди приходили, бо все це виглядало дуже смішним, я там уперше серйозно бився навкулачки! Ти собі не уявляєш, який то був екстрим!» – «Добре, що ти тут цього не демонстрував». – «Ну, не та атмосфера. Але чекай, куди ми зараз підемо?» – «Думаю, що треба було заходити в ті двері, що поруч». – «Шкода, що ти тільки зараз про це думала». – «Не скигли! Усе ж минулося».

Нас зустріли таким галасом, що мені на якусь мить закортіло втекти до мовчазних лицарів. «Ти прийшла! Це твій малий?» Моє бажання втекти посилилося: їх було багато. Я не дуже шаленію від незнайомих людей, не те, що ніяковію, це вже ні, але комфортним цей стан не назвеш. Добре вдягнені дорослі жінки та чоловіки сиділи за одним столом, а за іншим – їхні малі, зухвалі підлітки. Деякі дівчатка вже були ого-го. В однієї рудої красуні був такий бюст, що деякі мамці, включаючи й саму Шу, мали б терміново бігти до пластичного хірурга. «Мамо, а мені з ними сідати?» – запитав я голосно, і всі наче заклякли. «Синку, сідай там, де тобі буде зручно», – сказала Шу, підійшла та поправила комірець мого джемпера. Я всміхнувся. «Добре, тоді я всядуся з вами, а потім буду переміщуватися. То привіт! Будемо знайомитися. Я – Максим!» Усі вони привіталися та назвалися по черзі. Шу ховала усмішку в чарці. Виглядала вона кумедно, я підморгнув їй. Вона – теж.

Далі було весело. Усі вони були приємні люди. Ми перекидалися анекдотами, проголошували тости, постійно одне одного перебиваючи, розповідали історії. Я такого наслухався про Шу, бо ж вона потрапляла в халепи постійно. Окрім того, я зовсім не почувався малим ідіотом, який опинився в компанії досвідчених дорослих, деякі панянки кокетували зі мною, і це було славне відчуття!

Додали нам веселощів італійці, що надиралися за сусіднім столиком. Спочатку вони нас дратували, тому що були ще галасливіші за наших дітей, якщо таке можна уявити, але так воно й було. Я ніколи не замислювався над тим, чого італійці, з якими мене зводила доля, так голосно говорять, а тепер усвідомив: вони так говорять, тому що вони всі так говорять, і щоб тебе почули, треба розмовляти гучніше за інших. Ми вимушені були буквально горлати, щоб почути одне одного.

Італійці першими почали гру «Від нашого столу – вашому»: на столі з’явилися п’ять пляшок італійського вина. Цим вони не обмежилися, а заспівали нам із жахливим акцентом: «Як тебе не любити, Києве мій!» Це був виклик! Ми це так сприйняли. І поставили їм на стіл п’ять пляшок горілки. Знай наших-бо! «Треба щось заспівати», – сказав один лисуватий чувак, який збирав нецке та розумівся на європейському мистецтві. – Хто що знає?» Тут вилізла яскрава білявка, яка постійно пряла очима в мій бік. Вродлива. «Фелічіта, нананана-на, нанана-нанана, Фелічіта…» – «Ганно, ми цієї пісні не знаємо, вони ж не співали нам «нананана»?!» – «А що ми знаємо?» – «Італьяно веро!» Італійці виблискували очима, чекали, поки ми визначимося з репертуаром, та пили горілку. «“Італьяно веро”, – це кінцівка. А крім «італьяно веро», ми більше ані слова не знаємо». – «Мамама-мама-марія-ма-а?» – «Це приспів, його ми знаємо, а як заспівати початок?» – «Але ми знаємо цілий приспів! Це взагалі єдине, що ми знаємо…» – «Чі сара?» – «І що далі?» – «О! Я згадав дещо з «Італьяно веро», лашате мі кантаре, трала-ла кому к’єро, лашате мі кантаре, італьяно веро». «Твоє «тра-ла-ла» скорило моє серце». – «Дуже смішно. Пропонуй щось сама!»