Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

Ще був Марлен. Марлен був такою людиною, яка нічого не соромилася. Ми були з ним відвертими завжди. Він привчив мене до відвертості. «Якщо ти хочеш щось сказати – кажи, не вагайся. А якщо не хочеш – просто не кажи і все». А ще в Марлена був швидкий розум.

Спочатку він злякався. Але за якихось хвилин десять опанував себе і почав думати. Він перший згадав про Лес – валютну повію, з якою нас колись познайомив батько моєї дитини. «Я так думаю, що вона повинна про все таке знати, професійні знання і таке інше… Принаймні, якби я таким займався, я б знав». – «Ну от я займаюся, але не знаю». – «Я маю на увазі не секс як секс. А секс як професію. У тебе воно не професія, у тебе воно для розваги. А до розваг ніколи ніхто не ставиться серйозно, бо вони ж розваги, а от до роботи… До того ж вона старша за нас».

До Лес ми пішли удвох, ледь її розшукали. Вона не зраділа, що мусить допомагати вирішувати мені мою проблему. Злякалася, бо кому ж кортить мати справу з неповнолітніми. Але лікарю зателефонувала та відвела мене до нього, поставилася з розумінням, можливо, щось пригадала зі свого життя, думаю, їй було що пригадати. Лікар запитав, скільки мені років, загнав мене на крісло, потім зігнав, бо я не стягла трусів. Потім сказав, що пошле мене зараз під три чорти, якщо я не розсуну ноги і не дам йому нормально працювати. Потім сказав, що він не мати Тереза, щоб займатися моїми сльозами та витримувати весь цей безлад. Потім він уже не знав, до кого звертатися, та розмовляв то зі мною, то з моєю піхвою, щоб хтось із нас розслабився.

Нарешті він побачив усе, що йому треба, та всівся за стіл. Мені було так боляче, що я не звертала уваги на мої труси в руках Лес, вона наполегливо їх до мене підштовхувала. А я тим часом тримала руками промежину – від тепла біль вщухав – так здавалося – і тихо плакала. Ноги трусилися зсередини. Усе трусилося, навіть серце. Лікар говорив, що треба ще здати аналізи, але вагітність є очевидною. Я не розуміла, до кого він усе це говорить. Його слухала Лес. Вона спитала: «А як щодо аборту?» Він сказав: «А як щодо батьків?» Вона відповіла: «Батьків немає». Він запитав: «А гроші є?» – «Скільки?» – уточнила Лес. Він назвав суму. Я сказала, що грошей немає, вони десь разом із батьками. Тобто я щось чула. «Подумай, може, хтось чи щось із них з’явиться», – промовив лікар.

Вагітності було трохи більше за три тижні. Одне я розуміла чітко: батьки не з’являться. А що робити з грошима? Звісно, можна було їх позичити. Наприклад, у Лес. Але як їх віддавати? Можна було позичити гроші у батька дитини, не кажучи про вагітність, але я ніколи не просила в нього грошей. Лес мені сказала, що ще є «бабчині рецепти», як перервати вагітність. «Спробуй, що тобі втрачати? Я сама колись впоралася з цим за допомогою петрушки. І мої дівчатка пробували».

Довелося йти на ринок. Я була така засмикана, що не витримала і розповіла про все своїм подругам. Як і передбачалося, вони плакали, але зараз мені не потрібна була їхня порада, я знала, що робити, мені потрібна була їхня підтримка, тому на ринок ми пішли разом. Там ми придбали коріння петрушки та материнку. Бабця, яка все це продавала, дивилася на нас, невпевнених підлітків, злими очима, мені здавалося, що вона викрила наші злочинні задуми.

Спочатку ми таємно в моєї подруги заварювали коріння петрушки та материнку. Я все це чесно пила п’ять днів. Ховала відвари в ящику, де зберігалися протипожежні засоби. У тому самому ящику, де колись ховала і вигодовувала сліпе немовля-пацюченя. Удома відвари могли б помітити. Але нічого мені не допомагало. Одного ранку я зауважила дві краплини крові на трусах, але далі цього справа не йшла. Тоді ми вирішили розпочати операцію «Зрив». Операцію ми здійснювали в мене вдома, добре, що всі мої працювали. До школи ніхто з нас не пішов. Від самого ранку я пила материнку та петрушку, більше нічого не їла, потім дівчатка наповнили ванну гарячою водою та поставили поруч відро з окропом, щоб підливати; доводив воду до кипіння та підносив нові відра Марлен, до абортарію його не пустили.

Я всілася у ванну, було нестерпно гаряче, але я терпіла. У руки дівчата передали мені ручну швацьку машинку «Зінгер», що залишилася від моєї бабці. Не знаю, з чого її було зроблено, але то була дуже важка машинка. І я почала присідати з машинкою «Зінгер» у руках, мені було зле, було дуже важко, гаряче, ми були запарені, наче естрадні зірки на сцені, але я продовжувала механічні рухи. Встала – сіла – встала – сіла, зарядка в піонерському таборі. І раптом це сталося. Дуже швидко. Спочатку я присідала, а потім обм’якла. Впустила машинку, але вона не вдарила мене по ногах. Дівчата заверещали. Я дивилася на воду, там топилася швацька машинка «Зінгер», до неї прилипли клаптики червоної матерії.