Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

Мамі сказати? Віолетта Вайґель-Вітовська зневажає людей, які вициганюють жалість. Хіба їй у житті було солодко? Особливо в тому житті, у якому її народили. Ні. Вона нагадає мені про мету. Про мету та силу. Яка в мене мета? Повернути Аделіну? Я не переконаний, що від цього мене попустить. Маму повернення Аделіни тільки розважить. Яка це мета? Я наслідував її характерні вилиці, але не успадкував її виразного характеру. Батько? Це вже ні, ні за яких умов. Принизливо зізнаватися в цьому батькові, я навіть познайомити їх не встиг, усе хизувався своєю жінкою, своєю дорослістю, самостійністю, аж пшик? Де воно, усе це? Мої гроші вкрала дівчина, яка мене до того ж кидає, а я виглядаю, як розчавлений дощовий черв’як, який зовсім не хотів потрапляти під черевик, але його виманив перший теплий весняний дощ. Йолоп. Я – йолоп. І немає зараз ніде у світі більш жалюгідного створіння. Як мені зле. Руки холодні, такі холодні, як у Шу, можливо, анемія – це заразно? Анемія – хвороба, назва якої схожа на назву блідої бузкової квітки…

«Привіт! Справ багато?» – «Привіт, справ багато. Що в тебе з голосом. Хворієш?» – «У певному розумінні. Слухай, ти себе колись ненавиділа?» – «Ха! Неодноразово, питаєш таке… Я в цьому фахівець». – «Тобто в тебе професія не тільки переклади, а ще й самоненависть?» – «До певного часу була. Потім я почала з цим боротися. Завдяки одній своїй подрузі. Вона вказала мені на те, що це деструктивно, руйнує особистість, псує характер, і навела вагомі приклади. А потім навчила працювати з тим, щоб любити себе, пильнуватися та вміти прощати. Не завжди виходить, але я тепер знаю, що це можливо, бо зі мною відбулися маленькі, але позитивні зміни. Що в тебе?» – «А ти можеш приїхати, тільки зараз? Бо я нап’юся». – «Уже їду».

І вона справді приїхала. Поки добиралася, я двічі набирав її номер, щоб сказати, що нічого та нікого не потребую, а тим більше її уваги, але скидав дзвінок. Я нервувався та почувався лайном. Щоб позбутися цього стану, випив півпляшки джину. «Аделіна?» – запитала вона. Ось так просто. Без жодних моїх пояснень. Звідки вона могла знати?… «Новий смугастий светрик?» – запитав я. «Подарунок», – сказала вперта Шу. З певного часу я вів боротьбу з її смугастими кофтинами, і їй це було відомо. «Сказала, що ви різні люди, а відтепер і жити будете нарізно?» – «Щось таке. А ще поцупила три тисячі євро. Мої три тисячі євро, а я думав, що збираю їх на свої забаганки. Утім, де тут протиріччя? Хіба Аделіна та наші стосунки – не мої забаганки?» – «Слухай, пропоную випити, як порядні люди, тобто з келихів. І поговорити. Не край себе і не захлинайся в жалю, добре?» – «Відчепися». – «О, ну-ну, давай. Почалося». – «Відчепися, кажу. Усе одно ти нічого не розумієш, та воно тобі не треба. Повчати тут. Досить. Навчений вже. Доросла, блін». – «Шантажування віком – не найкращий спосіб порозуміння…» – «Та ви ж самі, самі перші лізете з цим віком, а що залишається нам? Відчути себе дебілкуватою біомасою, малечею, що тягне руки до чайника, що закипає? Дякую. Ти така доросла, така, така, а сама через паркани стрибаєш, та й узагалі… як мені все набридло. Я думав, що хоча б ти… Як я втомився».

«Слухай, вік – це дуже відносно, розумієш? З віком мозок може працювати краще, а може й гірше. У тридцять три роки Христос мав учнів та світлу ідею, його було вбито. У тридцять три роки богатир Ілля Муромець тільки-но піднявся з печі. Вік – це дуже відносно, розумієш?» – «Ти хочеш сказати, що немає ніякої різниці?» – Шу щось візерунила на папірці. «Не зовсім. Дивися». Я подивився. То були цифри. 24:33:42 «Це що? Новий час, коли пускатимуть «Секс і місто»?» – «Ха-ха-ха. 24 – це ти, 33 – я, 42 – Вітовський-старший. Схоже на годинник, так? Ти – години, я – хвилини, він – секунди. Так воно і є. Зараз тобі життя здається набагато довшим та повільнішим, ніж здається мені, і я вже прискорила ходу, а Вітовський-старший перейшов на біг». – «А я гуляю?» – «Гуляєш. Це природно. У тебе дійсно більше часу. Правда, ще не відомо, як ти цим скористаєшся». – «Мені зараз здається, що я погано користуюся». – «Можливо, усе не так погано… Слухай, давай наливай та розповіси мені про Аделіну, якщо буде твоя ласка». Я знизав плечима. Чому б ні?

«Вона дивна. Аделіна дуже дивна. Я не можу сказати, що вона мені сподобалася зовні. Ні, як каже Милиця, у неї руки як ноги, а ноги як туго скручений стандартний аркуш ватману. Я на таких креслив схеми… Вона худа. Непропорційно складена. У неї нервові та нерівні губи. Вона – наркоманка. Вона найкраща у світі дівчина, у якої на все є власна думка. Небагато є людей, які мають власну думку та можуть її захищати, правда?» Шу мовчки розливала спиртне. «Щось ми постійно п’ємо», – зауважив я. «Та й не кажи, куме», – відповіла Шу. «Я раніше думав, що можу кохати тільки вродливих дівчат, та ще рік тому на таку, як Аделіна, не звернув би уваги. Мені подобалися пружні сідниці, великі очі, пухкі губи, довгі ноги… Тобто і зараз все це мені подобається. Але з Аделіною я збагнув, що не все так просто, далеко не все так просто. Я маю на увазі вплив зовнішності. Що може бути інакше. Можна закохатися в щось інше. Я й сам кілька разів, коли натрапляв на дивні в моєму розумінні пари, казав: «Що він (вона) в ній (ньому) знайшли?» І не міг збагнути, що саме. Адже я і не шукав насправді, я порівнював зі своїми зовнішніми ідеальними параметрами. Хтось із пари потрапляв під них майже ідеально, а хтось – зовсім ні. Знаєш, може, це виглядає смішно, але я думав: «Якщо я покохав дівчину, яка далеко не мій ідеал, значить, це справжнє почуття, справжнє кохання», – а тепер я не знаю».