Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

«Слухай, а чим вона займалася? Тобто коли почувалася добре, були ж такі періоди, правда?» – «Звісно, що були. Вона фотографувала, працювала для журналів, у неї був власний фотопроект. Вона знімала кохання предметів. Якщо бачила, наприклад, дві прищіпки на мотузці, які схилилися одна до іншої, – негайно клацала, це було зворушливо… А ще вона писала оповідання. Одне присвятила мені. На день народження. Мені ніколи ніхто не присвячував оповідань…» Я вийшов до своєї кімнати та приніс оповідання Аделіни. «Хочеш, я прочитаю тобі?»

«Soyez le bienvenu [15] Ласкаво просимо ( франц .). », – почув я її, очевидно, захриплий голос. Вона з’явилася у дверному прорізі, витончена фігурка в чорному, залита білим сонячним світлом, таке собі чорне лицарське ратище, яке розбивало пил. Напевне, перед моїм візитом вона плакала. Темні кола під очима на смаглявому обличчі. Волосся вільно мандрує її спиною. Від вітерцю. «Чого ви стовбичите? Заходьте!»

Я зайшов до зали. Тут було темно. На вікнах чорні фіранки. Під скляним ковпаком тіпається дивний метелик. Я несамохіть відсахнувся. «Це…» – Мій вказівний палець зрадницьки затремтів, чорний метелик із зображеним на ньому черепом продовжував свої хаотичні, але впорядковані рухи. «О, c’est symbolique, n’est ce pas? [16] Символічно, чи не так? (франц.) Це ж лише чорна вдовиця. Не бійтеся. Вона не завдасть вам шкоди».

Вона взяла за звичку підсміюватися наді мною. На величезному, на всю кімнату, чорному килимі, лежали англійські подушки-теки, на них стояли кавники, горнятка, змелені горіхи, маленькі керманки з налитими в них глейкуватими ароматними речовинами. Усі ці харчі та предмети були по-східному ледачі, від них ішла солодка знемога. Диванів не було. Відрубно біля вікна стояв кальян, надутий та пихатий, схожий на фонтан, вкритий фальшивою позолотою. Вона граційно вмостилася на килимі, покликала мене поглядом. Руки її були зайняті приготуванням східного кавового напою. Її очима блукала усмішка, що на мить вислизнула на поверхню блискучою рибкою, а потім зникла за довгими віями.

«Ви наче хотіли зі мною поговорити?» – «Так, – підхопився я та присів із нею поруч, але з невідомих причин влаштувався на безпечній відстані. – Ви ж мадам Т.?» – «Мадемуазель». – Її прекрасні очі оглядали мене уважно, наче фахівець оглядає народжене цуценя: чи відповідає він стандартам, чи ні. «Ну і про що ви хотіли зі мною поговорити? Хоча, Mon Dieu, я здогадуюсь…»

Метелик, який невгамовно бився об скло, нервував мене. Мені почало здаватися, що з-під його маленьких крилець ллється кров. «Я хотів би поговорити з вами про пана Т., мене він цікавить із точки зору… із точки зору», – я затнувся, намагаючись дібрати потрібні слова. «А ви знаєте, ви б йому сподобалися. Так… Так! Ви добре звучите. Трохи фальшуєте, але в межах допустимого. Йому подобається, коли звук бринить дзвінко, ясно, прозоро. Ви ж, мабуть, знаєте, що в нього був бездоганний слух. На вас він обов’язково звернув би увагу. Тобто на те, як ви говорите». Вона всміхнулася мені поблажливо, наче присіла у формальному реверансі. «Він був… знаєте, він був чудовим. Тонким, принадливим, чуттєвим. Надзвичайно чуттєвим, – вона наблизилася до мене. Я відчув пахощі мигдалю, розтертого на її пальцях, та небезпеки. – Він тягався за кожною, навіть із тих, хто не викликав у мені довіри, а в нього – симпатії. На моє запитання, навіщо вона йому або що він у ній знайшов, він непохитно відповідав: «Je veux, c’est tout! [17] Я хочу, то й усе! ( франц .) » Його бажання були понад усе».

Слово «був» застрягло в мені кілком осичини. Дивна жінка, дивний будинок, чорний одяг та чорні крила метелика, крила цього навіженого метелика своїм безупинним миготінням страхають мене. Адже це вона його вбила, вона вбила його. «Ви!!! Ви…» – я починаю захлинатися. – Ви вбили його!» Я таврував її, ніколи у своєму житті я не був таким відчайдушним, сміливим, я прагнув сатисфакції, але якої? «Нісенітниця. Він утік від мене. Знаєте, у житті кожної великої малярки є коханці, які не відбулися». – «Я вам не вірю», – голосно вигукнув я та відразу відчув себе актором-нікчемою. Вона засміялася. Легко підвелася. Стояла просто наді мною, струнка, небезпечна, гарна, та реготала, реготала, реготала…

Мій крик поглинув мене. Я плутався у лабіринтах цього великого пустого будинку, я біг, біг подалі. Мене вмивав власний холодний піт, я гепався на землю, підводився та біг далі. А її захриплий сміх усе одно наздоганяв мене та лоскотав мої п’яти.