Пауло Коельйо - Вероніка вирішує померти

— Бог судитиме мене, — сказав уголос Едуард, — а я скажу: «Якийсь час у своєму житті я стояв і дивився на вітер, я забув, як сіяти, жив безрадісно, навіть не пив вина, яким мене частували. Але одного дня розсудив, що вже готовий повернутися до світу. Я розповів людям про свої Видіння Раю, як це робили переді мною Босх, Ван Гог, Ваґнер, Бетговен, Ейнштейн та інші божевільні». Гаразд, нехай Він скаже, що я залишив лікарню, щоб не бачити, як помиратиме дівчина; вона піде на небеса й заступиться за мене.

— Що ви кажете? — запитав бібліотекар.

— Я хочу вийти з Віллету, — трохи голосніше відповів Едуард. — Маю полагодити певні справи.

Бібліотекар натиснув кнопку, й відразу з’явилися двоє санітарів.

— Я хочу звідси піти, — додав збуджено Едуард. — Зі мною все гаразд, дайте мені лишень поговорити з доктором Іґорем.

Але двоє чоловіків уже схопили його попід руки. Едуард пручався, хоча й знав, що вирватися — безнадійно.

— Ви трохи перехвилювалися; треба заспокоїтись, — сказав один із них. — Ми все полагодимо.

Едуард почав кричати.

— Дайте мені поговорити з доктором Іґорем! Я маю що йому сказати, я знаю, він зрозуміє!

Чоловіки вже волікли його в бік палати.

— Відпустіть! — горлав він. — Дайте мені поговорити! Одну хвилинку!

Шлях до його палати вів через вітальню, де зібралися всі інші пацієнти. Едуард виривався санітарам із рук, і все це виглядало досить неприємно.

— Відпустіть його! Він божевільний!

Хтось реготав, хтось гупав кулаками по стільцях і столах.

— Це психіатрична лікарня! Тут не можна так поводитися!

Один санітар шепнув іншому: «Треба їх настрашити, інакше буде біда».

— Є лиш один спосіб.

— Доктору Іґору це не сподобається.

— Йому ще менше сподобається, коли ця зграя маньяків почне громити його лікарню.

Вероніка зненацька прокинулася, вся вкрита холодним потом. Хтось так жахливо верещить, а їй для сну потрібна тиша. Галас не припинявся.

Відчуваючи легеньке запаморочення, вона підвелася з ліжка й вийшла до вітальні, — там побачила Едуарда, котрого кудись волікли, й інших санітарів, які бігли до нього зі шприцами в руках.

— Що ви робите? — заволала вона.

— Вероніко!

Едуард заговорив! І саме до неї! Збентежившись від несподіванки, вона хотіла підступити ближче, але один із санітарів грубо її зупинив.

— Що ви робите? Я не божевільна! Не маєте права зі мною так поводитись!

Зуміла відштовхнути санітара, а хворі безперестанку верещали, галас зчинився такий, що їй стало моторошно. Може, кинутися до доктора Іґора, хай негайно її звідси випустить?

— Вероніко!

Він знову покликав її. Одне надлюдське зусилля, й Едуард вирвався-таки з рук санітарів. Але замість утікати, нерухомо застиг на місці, як учора вночі. Всі решта теж завмерли, немов закляті якимось чарівником, чекаючи, що ж буде далі.

Нарешті один із санітарів рушив до нього, але Едуард глянув на нього сповненим рішучості поглядом.

— Я сам піду з вами. Знаю, куди ви мене заберете, і знаю також, що ви хотіли б, аби про це довідались усі. Але зачекайте одну хвилинку.

Санітар вирішив, що варто ризикнути; зрештою, юнак раптом заспокоївся.

— Я думаю… я думаю, що ти для мене дуже важлива, — звернувся Едуард до Вероніки.

— Ти не вмієш говорити. Ти не живеш у цьому світі й не знаєш, що я — Вероніка. Вчора вночі ти не був зі мною; прошу, скажи, що тебе там не було!

— Я був.

Вона взяла його за руку. Хворі почали кричати, плескати в долоні, кидати непристойні репліки.

— Куди тебе забирають?

— На лікувальну процедуру.

— Я піду з тобою.

— Не варто. Ти налякаєшся, навіть, якщо я присягну, що це не боляче, що я нічого не відчуватиму. І це значно краще від заспокійливого, бо швидше відновлюється ясність сприйняття.

Вероніка не знала, про що йдеться. Вона вже шкодувала, що вхопила його за руку, хотіла якомога швидше втекти від цього сорому і більше ніколи не бачити цього юнака, який став свідком усього в ній найгидкішого, та все одно ставився до неї з такою ніжністю.

Але їй знову пригадалися слова Марі: вона ні перед ким не мусить виправдовуватися, навіть перед цим юнаком.

— Я піду з тобою.

Санітари подумали, що це, може, й на краще. Шизофреніка вже не треба було вгамовувати; він ішов із ними сам.

Прийшовши до палати, Едуард ліг на ліжко. Там його чекали ще двоє чоловіків з якимось дивним апаратом і торбою з пасками матерії.

Едуард попросив, аби Вероніка сіла на ліжко.

— Через кілька хвилин про це дізнаються в цілому Віллеті, й усі знову притихнуть, бо навіть найбезумніші вар’яти відчувають страх. Тільки той, хто перейшов через це, знає, що воно не таке жахливе, як здається.