Пауло Коельйо - Вероніка вирішує померти

Він поснідав разом з іншими пацієнтами в їдальні й вийшов надвір для традиційної прогулянки. «Приймаючи сонячні ванни» (того дня була мінусова температура), він намірявся був підійти до Марі, але виглядало, що вона хоче побути на самоті. А раз так, не слід до неї заговорювати, — Едуард достатньо добре знав, що таке самотність, аби шанувати потреби інших людей.

Зате до Едуарда підійшов новий хворий, — очевидно, ще ні з ким не знайомий.

— Бог покарав людство, — сказав хворий. — І наслав на нього чуму. Але я бачив його в снах, і він просив мене прийти порятувати Словенію.

Едуард пішов від нього геть, а той заволав йому вслід: «Думаєш, я здурів? То почитай Євангеліє! Господь послав єдинородного свого сина, і син знову воскрес!»

Але Едуард його вже не слухав. Дивився на навколишні гори й дивувався сам собі. Чому йому хочеться втекти звідси, коли він нарешті віднайшов спокій, якого так прагнув? Навіщо знову ганьбити своїх батьків, коли вже владналися всі родинні проблеми? У збудженні став крокувати туди-сюди, очікуючи, коли Марі вийде зі своєї мовчанки, щоб з ним поговорити, але вона й далі мала відсторонений вигляд.

Він знав, як утекти з Віллету. Попри надійну охорону, там було досить багато лазівок — недоглянутих, тому що люди, які опинялись у Віллеті, не мали великого бажання втікати звідси. На мур із західного боку досить легко було видряпатися — стільки на ньому було виступів і заглиблень; будь-хто міг перелізти через нього й опинитися в полі, на дорозі, що вела на північ, до Хорватії. Війна закінчилась, брати знову стали братами, кордони вже не охоронялися так пильно, як раніше; за сприятливих обставин він міг би через якихось шість годин бути в Белграді.

Едуард уже кілька разів виходив на цю дорогу, але завжди вирішував повертатися, — не було знаку йти вперед. Тепер усе змінилося: знак нарешті з’явився; він мав образ молодої зеленоокої дівчини з каштановим волоссям і трохи здивованим виглядом людини, котра гадає, що знає, чого вона хоче.

Едуард вирішив перелізти через мур, втекти зі Словенії й ніколи більше не вертатись. Але дівчина спить, а він хотів, принаймні, попрощатися з нею.

Коли закінчилися сонячні ванни і «Братство» зібралось у вітальні, Едуард долучився до них.

— Що тут робить цей лунатик? — спитав найстарший братчик.

— Не чіпайте його, — сказала Марі. — Зрештою, ми всі тут ненормальні.

Братчики засміялися й почали обговорювати вчорашню лекцію. Всіх цікавило, чи може суфійська медитація змінити світ? Висловлювалися різні теорії, пропозиції, методики, протилежні ідеї, критикували лектора, пропонували варіанти вдосконалення випробуваних століттями засобів.

Едуарда нудили такі дискусії. Ці люди ізолювали себе в психіатричній лікарні й намірилися рятувати світ, нічим, власне, й не ризикуючи, бо знали, що світ глузуватиме з них, хоча деякі їхні ідеї були б вельми корисні. Кожен мав власну теорію з будь-якого приводу, й кожен вважав лише свої погляди вартими визнання. Вони проводили в розмовах цілісінькі дні, ночі, тижні й роки, не припускаючи навіть, що будь-яка ідея, добра чи погана, існує тільки тоді, коли хтось намагається її застосувати на практиці.

Що таке суфійська медитація? Що таке Бог? Що таке спасіння, — якщо світ узагалі потребує спасіння? Ніщо. Якби ж то всі тут — та й поза Віллетом також — просто жили своїм життям і давали жити іншим, Бог був би в кожній миті, в кожному зерняткові, в кожній хмаринці. Бог уже був тут, але ж людям здавалося, що вони все ще мають його шукати, бо надто просто було визнати, що актом віри є життя.

Коли він учора підслухував їх, чекаючи на Вероніку, то чув, як їх навчав майстер суфізму: просто дивіться на троянду. Чого ж іще треба?

Проте навіть після пережиття такої глибокої медитації, навіть після такого безпосереднього зіткнення з видіннями раю, вони знову дискутували, сперечалися, критикували й будували теорії.

Він перехопив погляд Марі. Вона відвела очі, але Едуард вирішив діяти рішучіше; підійшов і взяв її за руку.

— Припини, Едуарде.

Він міг сказати: «Ходи зі мною». Але не хотів цього робити перед усіма цими людьми, яких здивує його рішучий голос. Тому лишень став перед нею на коліна й благально подивився в очі.

Всі розреготалися.

— Ти вже для нього як свята, Марі, — сказав хтось. — Мабуть, це вплинула вчорашня медитація.

Але роки мовчання навчили Едуарда спілкуватися очима; він умів зосередити в очах усю свою енергію. Вчора був абсолютно певен, що Вероніка відчула його ніжність і любов, а сьогодні знав, що Марі зрозуміє його відчай, адже він насправді її потребував.