Пауло Коельйо - Вероніка вирішує померти

Ще трохи вона опиралась, а тоді встала, тримаючи його за руку.

— Ходім прогуляємось, — сказала вона. — Ти щось нервуєшся.

Вийшли разом до саду. Як тільки достатньо віддалилися, коли їх ніхто вже не міг почути, Едуард перервав мовчанку.

— Я вже роками у Віллеті, — сказав він. — Не завдаю прикрощів батькам, позбувся свого честолюбства, але Видіння Раю залишилися.

— Я знаю, — сказала Марі. — Ми про це часто розмовляли, і я знаю також, до чого ти ведеш: час звідси йти.

Едуард глянув на небо; невже й Марі почувається так само?

— А все через одну-єдину дівчину, — додала Марі. — Ми тут були свідками багатьох смертей, — люди вмирали, коли найменше цього сподівалися, й переважно тоді, як остаточно припиняли боротьбу за життя. Але вперше на наших очах це стається з молодою, гарною, здоровою дівчиною, в котрої ще все життя мало б бути попереду. Вероніка єдина, хто не бажає залишитися назавжди у Віллеті. Мимоволі постає питання: а що ж ми? Що ми тут робимо?

Він кивнув головою.

— Вчора вночі я теж запитала саму себе: що я роблю тут, в оцій лікарні? І думала, як неймовірно цікаво було б блукати майданом біля «Трьох мостів», на ринку навпроти театру, купувати яблука й говорити про погоду. Звичайно, прийшлося б зіткнутися з безліччю інших давно забутих речей, таких як невиплачені рахунки, сварки з сусідами, іронічні погляди людей, котрі мене не розуміють, самотність, нарікання моїх дітей. Але все це, гадаю, є просто частиною життя; і ціна, яку ми сплачуємо за зіткнення з усіма цими дрібними проблемами, є набагато меншою від тієї, яку ми платимо за відмову від них. Я думаю нині піти до свого колишнього чоловіка, просто подякувати йому. Як ти гадаєш?

— Не знаю. Можливо, й мені варто піти до своїх батьків і зробити те саме?

— Можливо. По суті, вину за всі проблеми нашого життя треба брати на себе й тільки на себе. Багато людей проходять через подібні труднощі, але реагують цілковито інакше. Ми знайшли найлегший вихід: окрему реальність.

Едуард знав, що Марі має рацію.

— Мені здається, я починаю нове життя, Едуарде. Хочу робити речі, які завжди хотіла робити, але не наважувалась, аби не помилитися. Хочу не боятися паніки, яка, можливо, й повернеться, але тільки втомить мене, не більше того, адже я знаю, що від неї не зімлію й не помру. Можу завести собі нових друзів і навчати їх мудрості божевілля. Я вчитиму їх не оглядатися на правила пристойності, а віднаходити власне життя, власні бажання, пригоди, й так жити! Я цитуватиму католикам Біблію, мусульманам — Коран, іудеям — Тору, атеїстам — Арістотеля. Я більше не хочу бути юристом, але зможу ділитися своїм досвідом, розповідаючи про тих чоловіків і жінок, які пізнали сутність нашого існування й чиї знання можна підсумувати одним-єдиним словом: «Живіть» . Якщо ви житимете, з вами житиме й Господь Бог. Якщо ж уникатимете ризику, Він відійде в далекі небеса й залишиться просто предметом філософувань. Всі це знають, але бояться зробити перший крок, мабуть, зі страху, що їх назвуть божевільними. Ми з тобою, Едуарде, не маємо принаймні цього страху. Ми вже були пацієнтами Віллету.

— От тільки не зможемо висунути свої кандидатури на посаду президента. Опозиція обов’язково копатиметься в нашому минулому.

З чим Марі, розсміявшись, погодилася.

— Я втомилася від цього життя. Не знати, чи зумію-таки побороти свої страхи, але маю досить і «Братства», і цього саду, і Віллету, і вдавання з себе божевільної.

— Підеш зі мною?

— Але ж ти цього не зробиш.

— Я вже майже зробив, кілька хвилин тому.

— Не знаю. Я втомилась від цього життя, але й звикла до нього.

— Відколи мене сюди поклали з діагнозом шизофренії, ти цілими днями, місяцями розмовляла зі мною, як зі звичайною людиною. Я звикав до свого нового життя, до іншої реальності, яку створив, але ти не давала мені звикнути. Я тебе ненавидів, а тепер люблю. Хочу, Марі, щоб ти залишила Віллет, як я залишив свій окремий світ.

Не відповівши, Марі відійшла.

В невеличкій і мало ким відвідуваній бібліотечці Віллету Едуард не знайшов ані Корану, ні книг Арістотеля чи будь-яких інших філософів, згаданих Марі. Натомість натрапив на слова поета: