Пауло Коельйо - Адюльтер

Зі мною відбулося щось протилежне. Але я не маю бажання пояснювати нічого.

Я дякую за його «втішальні» слова. Хотіла сказати, що мені не хочеться, аби стан, пережитий там, закінчився. Але я зрозуміла, що він таки закінчився, і я не зобов’язана давати комусь свої пояснення. Я відійшла від нього й сіла на паркову лавку, чекаючи на чоловіка.

Я не могла стримати сліз. Він приземлився, підійшов до мене з широкою усмішкою, сказав, що пригода була фантастичною. А я все плакала. Він обійняв мене, сказав, що все минуло, що йому не слід було примушувати мене робити те, чого мені не хотілося.

— Річ не в тому, — відповіла я. — Дай мені спокій, будь ласка. Незабаром зі мною все буде гаразд.

Хтось із команди підтримки прийшов забрати термічний одяг та спеціальні черевики й приніс нам наші куртки. Я робила все автоматично, але кожен рух повертав мене в інший світ, у той, який ми називаємо «реальним» і де мені ніяк не хотілося залишатися.

А проте вибору я не мала. Єдине, що я могла зробити, — це попросити чоловіка, щоб він залишив на короткий час мене саму-одну. Він запитав, чи не хочу я повернутися в готель, бо стало холодно.

— Ні, мені добре й тут.

Я залишалася там півгодини, плачучи. То були сльози благословення, що омивали мою душу. Нарешті до мене дійшло, що настав час повернутися у світ.

Я підвелася, пішла до готелю, ми винайняли автомобіль, і чоловік повів його назад, до Женеви. Радіо було увімкнене, тож ніхто не мав бажання розмовляти. Незабаром я відчула нестерпний головний біль, але знала причину: кров поверталася в частини тіла, які були блоковані подіями, що тепер у ній розчинялися. Мить визволення супроводжується болем — так було завжди.

Йому не треба пояснювати, що він казав учора. Мені не треба пояснювати, що я відчувала сьогодні.

Світ досконалий.

Залишається година до кінця року. Префектура вирішила значно скоротити витрати на традиційний вечір перед Новим роком у Женеві, тож ми матимемо менше феєрверків, ніж зазвичай. Воно й краще: я милувалася феєрверками протягом усього свого життя, і вони вже не розбуджують у мені емоцій, як у дитинстві.

Я не можу стверджувати, що сумувала протягом усіх трьохсот шістдесяти п’яти днів. Моя подорож була важкою, сонце обпікало мене своїм промінням, море майже перекинуло мого човна, але зрештою я спромоглася перетнути океан і добулася до суходолу.

Добулася до суходолу? Але чи можу я сказати, що хтось мені допоміг? Те, що вбиває стосунки між двома людьми, — це відсутність справжніх викликів, відчуття, що у світі немає для тебе нічого нового. Ми повинні й далі надсилати одне одному сюрпризи.

Усе починається з великого свята. Приходять друзі, священик говорить проповідь, яку він повторював у сотнях будинків під час вінчання, нагадуючи, наприклад, про те, що дім треба будувати на скельному ґрунті, а не на піску. Гості кидають у нас рисом, а ми кидаємо букет квітів, самотні жінки потай нам заздрять; одружені знають, що ми виходимо на дорогу, зовсім не схожу на ті, про які читали в казках.

А потім потроху виникає реальність, але ми її не приймаємо. Хочемо, щоб наш партнер залишався точно тією самою особою, з якою ми стояли перед вівтарем і з якою обмінялися шлюбними обіцянками. Так, ніби ми можемо зупинити час.

Не можемо. І не повинні. Знання й досвід не змінюють людину. Час не змінює людину. Єдина річ, яка нас змінює, — це любов. Поки я летіла в повітрі, я зрозуміла, що любов до життя, до всесвіту могутніша, аніж будь до чого.

Мені пригадалася проповідь, яку невідомий молодий пастор написав у дев’ятнадцятому сторіччі, аналізуючи послання святого Павла до коринтян і різні обличчя, що відкриває любов. Він показує, що багато духовних текстів, які ми сьогодні знаходимо, спрямовані лише на частину людей.

Вони говорять про Мир, але не говорять про Життя.

Вони говорять про Віру, але не говорять про Любов.

Вони говорять про Справедливість, але не згадують про Одкровення, як те, яке я зробила, коли стрибнула в безодню в Інтерлакені, і воно допомогло мені вибратися з чорної ями, яку я сама викопала у своїй душі.

Мені завжди було очевидно, що Справжня Любов може змагатися з будь-якою іншою любов’ю на цьому світі. Коли ми віддаємо все, нам нема чого втрачати. І тоді зникають страх, ревнощі, нудьга й рутина й залишається тільки світло порожнечі, яке нас не лякає, а наближає одне до одного. Світло, яке завжди змінюється, і саме це робить його гарним, сповненим сюрпризів — не завжди тих, на які ми сподіваємося, але тих, із якими нам щастить співжити.