Пауло Коельйо - Адюльтер

І тоді я чую голоси, які так довго були придушені в мені повторюваними думками, самотністю, нічними кошмарами, страхом змінитися й страхом, що все залишиться, як було. Чим вище ми підіймаємося, тим далі я відходжу від себе.

Я перебуваю в іншому світі, де речі досконало впорядковані. Далеко від того життя, наповненого завданнями, які треба виконати, неможливими бажаннями, стражданням і втіхою. Я не маю нічого і є всім.

Орел усе наближається до долини. Розкинувши руки, я наслідую рухи його крил. Якби хтось міг побачити мене в цю хвилину, він би не зрозумів, хто я така, бо я світло, простір і час. Я перебуваю в іншому світі.

І орел мені каже: «Це вічність».

У вічності ми не існуємо: ми лише інструмент Руки, яка створила гори, сніг, озера й сонце. Я повернулася в час і простір до тієї хвилини, коли все було створено й зірки розійшлися в різних напрямках. Я хочу служити цій Руці.

Різні думки з’являються і зникають, не змінюючи того, що я відчуваю. Мій розум покинув тіло й розчинився в природі. О, який жаль, що орел і я прибудемо в парк біля готелю там, унизу! Але яке значення має те, що відбудеться в майбутньому. Я перебуваю тут, у материнському лоні, зробленому з нічого й зі всього.

Моє серце заповнює кожен куточок усесвіту. Я намагаюся пояснити все це словами для себе самої, намагаюся примусити себе запам’ятати те, що почуваю тепер, але ці думки відразу зникають і порожнеча заповнює геть усе.

Моє серце!

Раніше я бачила величезний усесвіт навколо себе, а тепер усесвіт здається маленькою крапкою всередині мого серця, яке розширилося до нескінченності, наче космос. Інструмент. Благословення. Мій розум силкується утримати контроль і принаймні пояснити щось із того, що я тепер почуваю, але могутність сильніша.

Могутність. Відчуття Вічності поєднується з таємничим відчуттям могутності. Я можу все, навіть припинити страждання світу. Я лечу й розмовляю з янголами, слухаю голоси й відкриття, які дуже скоро будуть забуті, але в цю мить вони такі реальні, як орел, що летить попереду мене. Я ніколи не зможу пояснити те, що відчуваю, навіть самій собі, але яку це має вагу? Це майбутнє, а я туди ще не долетіла, перебуваю в теперішньому.

Раціональний розум знову зникає, і я вдячна за це. Я з великою пошаною думаю про своє велетенське серце, наповнене світлом і могутністю, яке може помістити в собі все, що відбулося, і все, що відбудеться від сьогодні до кінця часів.

Уперше я щось почула: гавкання собак. Ми наближалися до землі, і реальність поверталася. Через короткий час я знову ходитиму по планеті, на якій живу, але я дослідила всі планети й усіх створінь своїм серцем, яке було більше за все.

Я хотіла б залишитися в цьому стані, але думка повертається. Я бачу наш готель праворуч. Озера вже заховалися за лісами й невисокими пагорбами.

О Боже, невже я не можу залишитися в такому стані назавжди?

«Ні, не можеш, — сказав мені орел, який допровадив нас до парку, де ми приземлимося за кілька хвилин, і тепер попрощався з нами, бо знайшов новий потік гарячого повітря й знову підіймається без найменшого зусилля, не махаючи крильми, лише контролюючи вітер своїм пір’ям. — Якби ти назавжди залишилася в такому стані, ти не змогла б жити у світі», — сказав мені орел.

І що далі? Я почала розмовляти з орлом, але побачила, що роблю це в раціональній манері, шукаючи аргументи. Як зможу я жити у світі після того, як пережила те, що зі мною відбулося у Вічності?

«Як жила й раніше», — відповів мені орел, але його вже майже не чути. Він відлетів назавжди з мого життя.

Інструктор щось мені прошепотів — нагадав, що я повинна трохи пробігтися, коли мої ноги доторкнуться до землі.

Я побачила перед собою моріжок. Те, до чого я так прагнула раніше — добутися до твердої землі — тепер сприймаю як кінець чогось.

Чого саме?

Мої ноги доторкнулися до землі. Я трохи пробіглася, а інструктор зайнявся парашутом. Потім підійшов до мене й ослабив ремені. Він подивився на мене. Я втупила погляд у небо. Я побачила там тільки інші кольорові параплани, які наближалися туди, де стояла я.

До мене дійшло, що я плачу.

— З вами все гаразд?

Я ствердно кивнула головою. Не знаю, чи він розуміє, що я пережила.

Так, він розуміє. Каже, що бодай раз на рік він супроводжує в польоті особу, що реагує так, як і я.

— Коли я запитую, що з ними, вони не можуть пояснити. З моїми друзями відбувається щось подібне: деякі люди, схоже, переживають стан шоку, з якого виходять лише тоді, коли доторкаються ногами до землі.