Пауло Коельйо - Адюльтер

— Тепер, уранці, чи пополудні, коли можна бачити захід сонця, віддзеркалений на навколишніх снігах?

— Тепер, — відповіла я.

— Але стрибатиме одна людина чи дві?

— Дві, якщо це буде тепер. Якщо я не встигну подумати про те, що я маю намір робити. Якщо я не матиму часу, аби відчинити скриню, звідки вискочать демони, щоб мене налякати — вселити мені страх перед висотою, перед невідомістю, перед смертю, перед життям, перед відчуттям межі. Тепер або ніколи.

— Можна обирати між польотами, які тривають двадцять хвилин, півгодини, годину.

— А є польоти по десять хвилин?

— Нема.

— З якої висоти хочуть стрибнути пан і пані — з тисяча триста п’ятдесят чи з тисяча вісімсот метрів?

Я вже почала чинити опір.

— Навіщо мені всі ці відомості? Авжеж, мене влаштує якомога нижчий стрибок.

— Любове моя, це не має найменшого сенсу. Я переконаний, що нічого з нами не станеться, але якби сталося, то небезпека для будь-яких стрибків однакова. Упасти з висоти в двадцять один метр — те саме, що впасти із сьомого поверху будинку, наслідки будуть однаковими.

Консьєрж засміявся. Я теж засміялася, щоб приховати свій страх. Якою я була наївною, думаючи, що зайві п’ятсот метрів висоти становлять різницю.

Консьєрж підняв телефон і з кимось заговорив.

— Є місця лише на стрибки з тисяча триста п’ятдесяти метрів.

Однаково абсурдними є і страх, який я переживала раніше, і полегкість, яку відчула тепер. О, як добре!

Автомобіль подадуть до готелю через десять хвилин.

Я стою над безоднею зі своїм чоловіком і ще з п’ятьма чи шістьма людьми, чекаючи своєї черги. Дорогою на вершину я думала про своїх дітей і про те, що вони можуть утратити батьків… Потім зрозуміла, що ми стрибатимемо не разом.

Ми перевдяглися в спеціальний термічний одяг і наділи шоломи. Навіщо шоломи? Щоб я ковзала понад тисячу метрів із непроламаним черепом, поки не вдарюся об скелю?

— Шолом надівають обов’язково.

Чудово. Надіваю шолом, як ті велосипедисти, що гасають по вулицях Женеви. Нема нічого дурнішого, але сперечатися мені не хочеться.

Дивлюся вперед. Між нами й безоднею існує улоговина, накрита снігом. Можу урвати свій політ на першій секунді, упасти туди й піднятися звідти пішки. Проте ніхто не може мене примусити летіти до самого кінця.

Я ніколи не боялася літати в літаку. Літаки становили частину мого життя. Та коли ми перебуваємо всередині, нам не спадає на думку, що це те саме, що стрибати з парашутом. Єдина різниця в тому, що металева оболонка створює ілюзію захисту. Тільки це.

Тільки це? Принаймні з мого убогого знання законів аеродинаміки, думаю, так.

Мені треба переконати себе. Треба знайти кращий аргумент.

Кращий аргумент — ось він: літак виготовлений із металу. Важкого металу. І він навантажений скринями, валізами, людьми, обладнанням, тоннами вибухонебезпечного пального. Параплан натомість легкий, його несе вітром, він підкоряється законам природи, як листок, що падає з дерева. Його політ має набагато більше глузду.

— Ти хочеш полетіти першою?

— Так, хочу. Бо коли зі мною щось станеться, ти про це знатимеш і подбаєш про наших дітей. Крім того, ти почуватимешся винним до кінця життя за те, що в тебе виникла ця абсурдна думка. Ти пам’ятатимеш про мене як про подругу на все життя, про ту, яка завжди була поруч із чоловіком у горі й радості, в авантюрах і в щоденному житті.

— Ми готові, пані.

— Але хіба ви інструктор? Ви не надто молодий для цього? Я хотіла б летіти з вашим начальником. Зрештою, це мій перший політ.

— Я стрибаю відтоді, як досяг потрібного віку — шістнадцяти років. Я стрибав не лише тут, а й у різних місцях світу протягом п’яти років. Не турбуйтеся, пані.

Його поблажливий тон роздратував мене. Я набагато від нього старша, і мої побоювання слід шанувати. Крім того, він, певно, усім каже одне й те саме.

— Пам’ятайте про інструкції. І коли почнемо бігти, не зупиняйтеся. Усе інше я зроблю сам.

Інструкції. Можна подумати, ми їх детально знаємо, тоді як мали терпіння прочитати лише про те, що найбільший ризик полягає в бажанні зупинитися на середині бігу. І про те, що коли ми доторкнемося до землі, то не слід зупинятися доти, доки відчуємо, що ноги твердо вперлися в ґрунт.

Це моя мрія — ноги на землі. Я підійшла до чоловіка й попросила, щоб він стрибав останнім і таким чином мав час побачити, що сталося зі мною.

— Хочете взяти фотоапарат?

Фотоапарат може бути прилаштований на кінці алюмінієвої палички завдовжки приблизно шістдесят сантиметрів. «Ні, не хочу». По-перше, я стрибаю не для того, щоб похвалитися перед іншими. Крім того, якщо я зможу подолати паніку, то більше думатиму про те, щоб зняти фотографії, а не щоб помилуватися краєвидом. Я навчилася цього від батька, коли ще була підлітком; ми прогулювалися по Матергорну, і я щохвилини зупинялася, щоб зняти фото. Аж поки він розсердився: «Ти думаєш, усю цю красу й велич можна помістити в рамку фотографії? Ти можеш сприймати її лише своїм серцем. Це набагато важливіше, аніж хвалитися людям тим, що ти бачила».