Пауло Коельйо - Адюльтер

Я його зрозуміла:

— Чи є сенс їхати до місця, переобтяженого спогадами?

Ми випили ще по келишку джину. Він трохи помовчав, перш ніж відповісти на моє зауваження.

— Саме про це я кажу. Чи варто сподіватися, що спогади можуть заповнити сучасне? Навпаки: вони мене душать. Я відкрив, що я тепер зовсім інша особа. Поки ми не прибули сюди й не випили ту пляшку шампанського, усе було гаразд. Тепер же я зрозумів, що живу далеко не так, як мріяв, коли відвідав Інтерлакен уперше.

— А про що ти мріяв?

— Про дурниці. Та це була, зрештою, моя мрія. І я міг би її здійснити.

— Але якою вона була?

— Продати все, що я мав на ту пору, купити корабель й об’їздити весь світ із тобою. Мій батько розлютився б, якби я не пішов його слідами, але мені було байдужісінько. Ми б заходили в порти для тимчасової роботи, яка давала б нам досить, щоб пливти далі, і, назбиравши грошей, виходили б у море знову. Ми зустрічалися б із людьми, яких ніколи не бачили, і відкривали б місця, яких нема в туристичних путівниках. Авантюра. Моїм єдиним бажанням була а-ван-тю-ра .

Він попросив налити йому ще один келих джину й випив його зі швидкістю, якої я ніколи в нього не бачила. Він перестав пити, бо відчув, що мене вже занудило; ми досі нічого не їли. Я хотіла сказати йому, що, якби він реалізував своє бажання, я почувалася б найщасливішою жінкою у світі. Але ліпше промовчати, бо йому стане ще гірше.

— А тоді народився перший син.

— Ну то й що? Існувало чимало випадків, коли мільйони подружжів із дітьми робили те саме, про що мріяли.

Він ненадовго замислився.

— Я не сказав би, що мільйони. Можливо, тисячі.

Вираз його очей змінився; у них уже не було агресії, тільки смуток.

— Бувають хвилини, коли ми зупиняємося, щоб проаналізувати все: наше минуле й наше теперішнє. Чого ми навчилися і як часто ми помилялися. Я завжди боявся цих хвилин. Я намагаюся одурити їх, переконуючи себе, що завжди робив найкращий вибір, хоч вони й вимагають від мене певних жертв. Але нічого серйозного.

Я запропонувала трохи пройтися. Його очі здавалися мені дивними, без блиску.

Він ударив кулаком по столу. Офіціантка ресторану подивилася на нас перелякано, і я попросила її налити келишок джину для мене. Вона відмовилася. Їй треба зачиняти бар, бо незабаром почнеться вечеря. Вона принесла рахунок.

Мені здалося, мій чоловік запротестує. Але він лише дістав гаманець і поклав банкноту на прилавок. Узяв мене за руку, і ми вийшли на повітря.

— Боюся, якщо багато думати про все, що могло бути, але так і не відбулося, ми провалимося в чорну яму…

Я знаю це відчуття. Ми розмовляли про це в ресторані, коли я відкрила йому душу.

Він, здавалося, мене не слухав.

— …десь у глибині душі я чую голос, який мені каже: ніщо з цього не має сенсу. Усесвіт уже існував мільярди років й існуватиме після того, як ти помреш. Ми живемо в крихітній клітині велетенської таємниці, не маючи відповіді на запитання свого дитинства. Чи існує життя на іншій планеті? Якщо Бог добрий, навіщо він дозволяє страждання й біль? Запитання такого штибу. Але найгірше те, що час минає. Багато разів без видимої причини я відчував грандіозний страх. У найнесподіваніші хвилини: на роботі, в автомобілі, коли вкладав дітей спати. І я дивлюся на них із ніжністю й страхом. Що станеться з ними? Ми живемо в країні, яка дарує нам безпеку й спокій, але майбутнє?

Атож, я розумію, про що він. Гадаю, не тільки нас обсідають такі думки.

— Я дивлюся на тебе, як ти готуєш вранішню каву або вечерю, і не раз думаю про те, що десь через півсотні років або навіть менше одне з нас спатиме саме в ліжку, щоночі плачучи, бо одного дня ми були щасливі. Дорослі діти будуть далеко від нас. Той, хто переживе другого, хворітиме й завжди потребуватиме допомоги чужих людей.

Він замовк, і ми йшли далі в мовчанці. Проминули вивіску, яка повідомляла про святкування святвечора. Він із люттю її зірвав. Двоє чи троє перехожих подивилися на нас.

— Пробач мені. Я не хотів тобі цього говорити. Я привіз тебе сюди, щоб ти почувалася краще без того тиску, який ми щодня відчуваємо на собі. Даремно я стільки випив.

Я була дещо здивована.

Ми проминули гурт дівчат і юнаків, які жваво розмовляли, розкидавши навколо себе чимало бляшанок із-під пива. Мій чоловік, завжди серйозний і сором’язливий, підійшов до них і запросив випити ще трохи.

Юнаки подивилися на нього переляканими очима. Я попросила в них пробачення, сказала, що ми обоє вже добре випили й кожна зайва краплина алкоголю може спричинити катастрофу. Я взяла його за руку, і ми пішли далі.