Пауло Коельйо - Адюльтер

Але це було не єдиною нашою проблемою: сюди приїздили люди з усіх куточків світу, готелі були переповнені, і люди знайомилися в багатьох барах і ресторанах міста, яке мало лише 5 тисяч жителів. Я не знала, яким має бути Інтерлакен восени, але з мого вікна він здавався більш порожнім, більш далеким.

Цього разу ми оселилися в найкращому готелі. Узяли номер-люкс. На столі чекало послання від директора, який вітав нас і пропонував пляшку шампанського, яке ми вже випили.

Він мене покликав. Я повернулася до реальності, і ми вийшли трохи прогулятися вулицями, поки посутеніє.

Якби він запитав мене, чи зі мною все гаразд, я збрехала б йому, бо мені не хочеться псувати йому радість. Але правда в тім, що рани в моєму серці затягуються повільно. Він нагадав мені про лаву, де ми сиділи колись уранці після кави, коли до нас підійшли двоє чужоземних хіпі й попросили грошей. Ми проминули одну з церков, дзвони забамкали, він мене поцілував, і я повернула йому поцілунок, намагаючись приховати те, що відчувала.

Ми не бралися за руки, бо було холодно, а носити рукавички я не люблю. Зупинилися в симпатичному барі й трохи випили. Підійшли до залізничної станції. Він купив той самий сувенір, що й минулого разу, — запальничку із символом міста. У той час він курив і бігав марафони.

Сьогодні він уже не курить і вважає, що дихати йому важче з кожним днем. Він завжди задихається, коли ми йдемо швидко, і хоч намагався це приховати, я помітила, що він більше стомлюється, аніж тоді, коли ми бігали берегом озера в Ніоні.

Мій телефон задзвонив. Я шукала його цілу вічність у своїй сумці. Коли нарешті його дістала, співрозмовник уже від’єднався. На екрані я побачила, що то була моя подруга, та, яка хворіла на депресію й завдяки лікуванню тепер знову стала щасливою жінкою.

— Якщо хочеш повернутися, то я нічого не маю проти.

Я запитала в нього, чому повинна повернутися. Він не щасливий у моєму товаристві? Хоче, щоб нашу прогулянку урвали люди, яким немає чого робити, крім як годинами сидіти на телефоні, базікаючи по-пустому?

Він також роздратувався на мене. Мабуть, це вплив пляшки шампанського з двома келишками горілки на додачу, які ми щойно випили. Його роздратування заспокоїло мене й трохи розслабило: я йду поруч із людським створінням, яке має емоції й почуття.

— Яким дивним здається Інтерлакен без марафону, — зауважила я. — Здається містом-привидом.

— Тут немає лижних слідів.

— А чого вони тут мають бути?

Ми перебували посеред долини з високими горами обабіч й озерами в її кінцях.

Він попросив ще два келишки випивки. Я запропонувала зайти до бару, але він був сповнений рішучості захиститися від холоду випивкою. Ми вже давно так не робили.

— Я знаю, що минуло десять років. Коли ми були тут уперше, я був іще молодий. Я мав амбіції, любив простори й не дозволяв залякати себе чимось невідомим. Хіба я дуже змінився?

— Тобі лише тридцять років. Ти вважаєш, що це старість?

Він нічого не відповів. Випив трунок одним ковтком і став дивитися в порожнечу. Він перестав бути досконалим чоловіком, і, попри всю свою неймовірність, це мене розвеселило.

Ми вийшли з бару й повернулися до готелю. Дорогою проминули симпатичний ресторан, але ми вже зробили замовлення в іншому місці. Було ще досить рано — оголошення повідомило, що вечерю тут подають не раніше від дев’ятнадцятої години.

— Ходімо вип’ємо ще джину.

«Хто цей чоловік зі мною поруч? Чи Інтерлакен розбудив у ньому давні спогади й скринька Пандори відчинилася?»

Я не сказала нічого. І відчувала страх.

Запитала, чи не скасувати нам наше замовлення в італійському ресторані й повечеряти тут?

— Однаково.

«Однаково? Чи він не почуває тепер те саме, що почувала я, коли думала, що мене опанувала депресія?»

Для мене ніколи не буває «однаково». Я хочу йти до того ресторану, який ми замовили. До того самого, де ми обмінялися клятвами кохання.

— Ця подорож була поганою думкою. Я хотів би повернутися додому вже завтра. Я мав найкращий із намірів: знову пережити світанок нашого кохання. Але хіба це можливо? Звичайно, ні. Ми вже зрілі люди. Живемо тепер під тиском, якого раніше не існувало. Маємо дбати про виховання, здоров’я, харчування. Ми повинні розважатися наприкінці тижня, бо всі так роблять, і коли нам не хочеться виїхати з дому, ми вважаємо, що з нами щось негаразд.

— Мені ніколи не хотілося. Тому я вирішила промовчати.

— Мені теж. Але наші діти… Вони хочуть чогось іншого. Ми не можемо залишати їх стовбичити перед комп’ютерами. Вони надто юні для цього. Тому ми намагаємося вивозити їх до якогось місця, робимо те саме, що наші батьки робили з нами, а наші діди робили з нашими батьками. Це вважають нормальним життям. Ми хороша родина. Коли один із нас потребує допомоги, другий завжди готовий зробити все можливе й неможливе.