Пауло Коельйо - Адюльтер

Мій партнер у польоті, натхнений своєю мудрістю у двадцять один рік, підтягнув ремені на моєму тілі, користуючись великими алюмінієвими скобами. До параплана прив’язаний стілець; я перебуваю попереду, він — позаду. Я ще могла вчинити якийсь опір, але я вже не я. Я тепер неспроможна на будь-яку реакцію. Відчуваю його дихання на потилиці. Озираюся, і мені не подобається те, що я бачу: на тлі білого снігу кілька клаптів кольорових тканин, простелених на землі, до яких прив’язані люди. Там у кінці мій чоловік, також у шоломі велосипедиста. Схоже, він не має вибору й мусить стрибати через дві-три хвилини після мене.

— Ми готові. Починайте бігти.

Я не зворухнулася.

— Ну ж бо. Біжімо.

Я пояснила, що не хочу перевертатися в повітрі. Я хочу, щоб ми спускалися потихеньку. П’ять хвилин польоту для мене цілком досить.

— Ви мені скажете, коли ми будемо в польоті. Але треба стрибати. За нами черга.

Схоже, я втратила власну волю й стала виконувати його накази. Побігла в напрямку безодні.

— Швидше.

Я побігла швидше, мої термічні черевики розкидали сніг на всі боки. Насправді то не я бігла, а автомат, який підкорявся усним наказам. Я закричала — не від страху, а інстинктивно. Я перетворилася на печерну жінку, як провіщав кубинець. Ми тоді боялися павуків, комах і кричали, коли опинялися в таких ситуаціях, як ця. Ми завжди кричали.

Несподівано мої ноги відірвалися від землі, я з усіх сил вхопилася за ремені, які прив’язували мене до стільця, і перестала кричати. Інструктор ще біг протягом кількох секунд, а потім ми опинилися не на одній прямій лінії.

І я відчула вітер, який контролює наші життя.

У першу хвилину я не розплющила очі, тому не помітила ані висоти, ані гір, ані небезпеки. Я намагалася уявити собі, що я вдома, у кухні, і розповідаю дітям історію, яка трапилася з нами під час подорожі; можливо, над містом, а можливо, над кімнатою готелю. Я не могла розповісти, як їхній батько напився так, що впав на землю, коли ми поверталися до готелю спати. Не могла розповісти, що ризикнула літати, бо вони також захотіли б зробити це. Або навіть гірше: вони захотіли б літати самі-одні, стрибаючи з другого поверху нашого дому.

Потім я усвідомила свою дурість: чому я заплющила очі? Ніхто не примушував мене стрибати. «Я працюю тут багато років і не бачив жодного нещасливого випадку», — сказав мені консьєрж.

Розплющую очі.

І те, що я бачу, те, що відчуваю, я ніколи не зможу описати точно. Унизу бачу долину, яка з’єднує два озера з містом посередині. Я вільно лечу в просторі без будь-якого шуму, бо ми мандруємо за вітром, описуючи кола. Гори, які нас оточують, уже не здаються ані високими, ані небезпечними, вони здаються друзями в білому одязі, залитими сонячним сяйвом, яке падає на них з усіх боків.

Мої руки, якими я вхопилася за ремені, слабнуть, я розкриваю обійми й ніби перетворююсь на птаха. Хлопець, що перебуває позаду мене, певно, усвідомив, що я стала іншою особою, і замість спускатися підіймається, використовуючи невидимі потоки гарячого повітря, які існують в атмосфері, хоч раніше вона здавалася абсолютно однорідною.

Я побачила попереду орла, який мандрував з нами в одному океані, без жодного зусилля користуючись крильми для контролю свого таємничого польоту. Куди він хоче прилетіти? А може, він лише розважається, втішаючись життям і красою довкола?

Мені здалося, я спілкуюся з орлом за допомогою телепатії. Інструктор летить слідом за ним, він наш провідник. Він показує, де нам летіти, щоб підійматися все вище в небо, перебуваючи у вічному польоті. Я почуваю те саме, що почувала в Ніоні, коли уявляла собі, що моє тіло ніколи не стомиться від бігу.

А провідник мені каже: «Летімо. Ви небо й земля; вітер і хмари; сніг і озера».

Мені здається, я перебуваю в лоні своєї матері, захищена й у цілковитій безпеці, уперше відчуваючи речі. Незабаром я народжуся, знову перетворюся на людське створіння, яке ходитиме двома ногами по поверхні Землі. У цю мить, проте, все, що я роблю, — це перебуваю на вітрі, не чинячи йому жодного опору, дозволяю нести себе, куди йому заманеться.

Я вільна.

Атож, я вільна. І орел має рацію, я гори й озера. Я не маю ані минулого, ані теперішнього, ані майбутнього. Я пізнаю те, що люди називають «вічністю».

Протягом якоїсь миті думаю, чи всі, хто стрибає, мають таке саме відчуття. Але яка різниця? Я не хочу думати за інших. Я пливу у вічності. Природа розмовляє зі мною так, ніби я її улюблена донька. Гора мені каже: «Ти наділена моєю силою». Озера мені кажуть: «Ти наділена нашим миром і нашим спокоєм». Сонце мені радить: «Світи, як я, дозволь собі вийти за межі себе. Слухай».