Пауло Коельйо - Адюльтер

— У вас проблема з ніччю, — сказав він.

— Атож, у мене проблема з ніччю. Чому?

— Уночі лише тому, що це ніч, у нас оживають страхи дитинства: страх самоти, жах перед невідомістю. Тим часом ми вміємо перемагати ці примари й легко долаємо ті, що приходять до нас удень. Якщо ми не боїмося темряви, то лише тому, що ми партнери світла.

У мене таке почуття, ніби переді мною вчитель початкової школи, який пояснює очевидне.

— Чи зможу я піти у ваш дім, щоб ви зробили мені…

— …ритуал екзорцизму?

Я не подумала про цю назву, але саме цього потребую.

— Ви не маєте потреби. Я бачу у вас багато темряви, але й багато світла. І переконаний, що у вашому випадку світло переможе.

Я майже заплакала, бо цей чоловік справді проник у мою душу, хоч я не могла зрозуміти як.

— Намагайтеся іноді прокидатися вночі, дивитися на зірки й п’янити себе відчуттям нескінченності. Ніч з усіма своїми чарами також є дорогою до світла. Отож так само, як глибокий колодязь має на своєму дні воду, яка тамує спрагу, ніч, таємниця якої наближає нас до Бога, ховає у своїй темряві вогонь, спроможний запалити наші душі.

Ми розмовляли протягом майже двох годин. Він запевнив мене, що я не потребую ніякого лікування, крім як іноді прокидатися вночі, і навіть мої найбільші побоювання не мають під собою ґрунту. Я розповіла йому про своє прагнення до помсти. Він вислухав мою розповідь без жодного коментаря, не промовивши жодного слова. Чим довше я з ним говорила, тим ліпше почувалася.

Він запропонував, щоб ми вийшли й разом прогулялися в парку. Біля одних воріт на землі намальовані білі й чорні квадрати й стоять величезні шахові фігури з пластику. Кілька людей грали там у шахи, попри холодну погоду.

Він уже не говорив практично нічого — це я розмовляла, майже не замовкаючи, іноді дякуючи йому, іноді проклинаючи своє життя. Ми зупинилися перед двома велетенськими шахівницями. Він, здавалося, приділяв більше уваги грі, аніж моїм словам. Я припинила свої нарікання й теж стежила за грою, хоч вона анітрохи мене не цікавила.

— Розповідайте до кінця, — сказав він.

— До кінця? Я зраджую свого чоловіка, вкладаю кокаїн у сумку своєї суперниці й кличу поліцію. Хіба цього мало?

Він засміявся.

— Ви бачите цих гравців у шахи? Їм завжди треба зробити наступний хід. Вони не можуть припинити гру посередині, бо це означало б визнати поразку. Іноді вона стає неминучою, але здебільшого гравці борються до кінця. Ми маємо уже все, чого нам треба. Можна не покращувати нічого. Вважати, що ми кращі або гірші, справедливі чи несправедливі, — усе це дурниці. Ми знаємо, що сьогодні Женева накрита хмарою, яка, можливо, висітиме над нами кілька місяців, перш ніж податися геть, але рано чи пізно вона відійде. Тому продовжуйте свою гру й прокидайтеся вночі.

— Немає такого слова, яке могло б перешкодити мені робити те, чого я не повинна робити?

— Немає жодного. Якщо ви зробите те, чого не повинні робити, ви сама відповідатимете за це. Як я сказав вам у ресторані, світло у вашій душі сильніше за темряву. Але для цього ви повинні закінчити свою гру.

Я подумала, що ніколи в житті не чула поради, що здавалася б такою безглуздою. Я подякувала йому за час, який він на мене згаяв, і запитала, чи йому щось винна. Він сказав, що ні.

Коли я повернулася в редакцію, головний редактор запитав, чому я затрималася так довго. Я пояснила йому, що розмова на не вельми ортодоксальну тему вимагала від мене чималих зусиль.

— А що вона зовсім не ортодоксальна, то виходить, ми заохочуємо незаконну практику?

— А хіба ми не заохочуємо незаконну практику, коли бомбардуємо молодь закликами до надмірного споживання? Хіба ми не сприяємо збільшенню нещасливих випадків, коли рекламуємо нові автомобілі, що можуть досягати швидкості у двісті п’ятдесят кілометрів на годину? Хіба ми не сприяємо депресіям та схильностям накладати на себе руки, коли публікуємо матеріал про людей, які домоглися успіху, прямо не пояснюючи, як їм це вдалося, і в такий спосіб переконуємо інших, що вони нічого не варті?

Головний редактор не захотів сперечатися зі мною. Можливо, він також був зацікавлений видати газету, головним матеріалом якої було «Падіння щастя дає можливість азіатській країні збільшити свої прибутки на вісім мільйонів франків».

Я написала статтю з близько шестиста слів, — максимальний обсяг, який був мені дозволений, — запозичивши майже весь текст з Інтернету, бо мені майже нічого не дала розмова з шаманом, яка перетворилася на консультацію.